Розділ 16. Артем.

– Друже, мені реально потрібна твоя порада, – промовив я, подивившись на Іллю. Він сидів у шкіряному кріслі навпроти мене та пив каву.

 – Сильно вона тебе зачепила. Я взагалі не бачив тебе таким раніше, Артеме, – нарешті промовив він, посміхаючись.

З Іллею ми познайомилися в університеті, разом навчалися. Високий русявий хлопчина з серйозними сірими очима мало кого підпускав до себе. Був доволі замкнутим – абсолютна протилежність моєму характеру. Але саме до мене він підсів якось на парі й попросив конспект, бо минулі заняття пропустив. З тих часів й дружимо, завжди підтримуємо один одного. Він допомагав мені з відкриттям «БудуйКо», я навіть звав його до себе, але машини Іллю завжди цікавили більше, ніж нудні креслення та фінанси, тому зрештою він відкрив власне СТО.

– Сам не очікував, що один приємний вечір на дачі може ось так все змінити. А тут вона ще й прийшла до мене на роботу влаштовуватися… Ну, не міг я їй відмовити, тим більше, що батько дійсно хворий. Розумієш?

– Розумію, але чим я можу тобі зарадити? Хочеш бути з нею – то будь. Хіба в наші часи є якісь обмеження?

– Я взяв її на роботу. І вмовив зіграти мою наречену на пікніку батьків. А тут Тимур зі своєю Оленкою.

– Тільки не проси знову відвертати на себе увагу Олени. Я ні за що на це не погоджуся!.. Мені одного разу вистачило її компанії. Ця дівка геть помішана на шмотках та грошах. Не треба мені такого щастя…

– Тільки от наші батьки так не думають... І вони, здається, вже задумали звести нас, бо типу гороскопи наші збігаються. Як тобі таке подобається?

Друг розсміявся.

– Дарма ти так, – кинув на нього гнівний погляд. – Мені от взагалі не смішно.

– Слухай, Артеме, ну, ти ж зібрався йти на барбекю зі своєю Надею, то чого ти так боїшся Оленки?

– Оленки я не боюся, а от її батько...

– Тимур Андрійович?

– Ну так, – я провів рукою по голові.

– Не думав, що тобі так важлива його думка… - хмикнув Ілля.

– Він – акціонер, і його дев’ятнадцять відсотків суттєві для «БудуйКо».

– Друже, невже тебе можна таким залякати? Ну, то поясні йому. Невже він захоче для доньки чоловіка, який її не кохатиме? Я впевнений, коли вас з Надійкою твоєю разом побачать, там й так всі все зрозуміють.

– І все одно, я б хотів, щоб ти теж прийшов та взяв увагу Оленки на себе, – продовжував я. Це рішення здавалося мені єдиним вірним. Оленка любить чоловічу увагу, й останні тижні всіма способами намагається привернути мою. А тут Ілля. Вони добре знають один одного й точно знайдуть спільні теми.

– Я ж казав – навіть не думай. А що там ваш кадровик? Може, він зацікавить її?

– Анатолій? – здивувався я. – Та ні, навряд чи. І Анатолій точно не той, кого мій батько захоче бачити на тому барбекю. Він казав, що це сімейні посиденьки.

– І що тільки не зробиш заради друга, – посміхнувся Ілля, хлопнувши мене по плечу. – Гаразд, я прийду в суботу та врятую тебе від уваги Оленки. Але це в останнє.

– Дякую, – зрадів я. – Проси все що хочеш.

– Що хочеш, кажеш? – хитро примружився друг. – Добре, колись й мені знадобиться твоя допомога.

– В будь-який час, – потиснув його руку я. – І ще раз дякую.

– Насправді, я дуже хочу подивитися на неї…

– На кого? – насторожився я.

– На твою Надійку. Страшенно цікаво хто та дівчина, що вкрала спокій мого друга, – Ілля радісно заіржав.

– Дурко, – беззлобно усміхнувся я. – І ще раз дякую.

Вийшов надвір я миттю набрав повідомлення для Надійки, запросивши її на обід. Знаю, це зовсім неправильно, але мені хотілося проводити разом з нею більше часу, хотілося дізнатися про неї геть усе, як пройшло дитинство, про що вона мріяла, і навіть про її колишнього.

Я спіймав таксі та рушив на зустріч з партнерами, про яку ми домовлялися ще минулого тижня. Новий проєкт у центрі міста обіцяв принести мені чималу суму прибутку. І сьогодні ми мали поставити останні підписи.

Ігор Валерійович чекав на мене у одного з найдорожчих ресторанів столиці у приватній кімнаті. Я не став сперечатися із замовником, тому погоджувався на всі його забаганки.

На вході мене зустріла висока чорнява дівчина в білій блузці та спідниці до колін та провела до зали.

– Добрий день, вибачте, що змучив чекати, затори, – привітався я з чоловіком, що сидів на диванчику та працював за ноутбуком.

– Шановний Артеме Вікторовичу, добридень, ви якраз вчасно. Прошу сідайте, я якраз вношу останні корективи, і можемо підписувати. Мій юрист буде з хвилину на хвилину.

– Гаразд, – кивнув я, сідаючи навпроти нього.

Ігорю Валерійовичу було років п’ятдесят, чорняве волосся ледь торкнулася сивина. Він носив строгий костюм та квадратні окуляри та видно, що регулярно ходив у спортзал та до косметолога. Занадто бездоганний вигляд він мав. Та й те, що він планував відкривати чергову мережу спортзалів переконувало мене в тому, що чоловік фанат фітнесу.