Розділ 13. Надія.

Ми з дівчатами приїхали в новий ресторан, що відкрився в одному з районів столиці й за останні кілька місяців здобув шалену популярність.

Ми вмостилися на м’яких диванчиках за столиком, де вже стояли вітальні коктейлі.

– О, гарний початок вечора! – вигукнула Оленка та підхопила свій бокал.

– Підтримую, – додала Наталка й також зробила ковток напою.

– А мені щось безалкогольне, будь ласка, – звернулася Жанна до офіціанта, що якраз підійшов до нашого столика.

– І мені, – попросила Оксана.

– Дівчата, ви чого? Трошки коктейлів, щоб розслабитися! – не зрозуміла рішення дівчат Олена.

– Правильне рішення, – додала я. – Жанні треба думати про дитину.

– Мене теж вдома дитина чекає, – знизала плечима Оксана.

– Які ви нудні! Ну, а ти, Надя, ти хоч будеш з нами коктейльчики?

– Я, мабуть, віддам перевагу міцному чорному чаю. Вибачте, дівчата, якось іншим разом.

– Ну, так зовсім нецікаво, – Оленка скуштувала через соломинку мало не половину свого бокала.

– А я тебе підтримую, – включилася Наталка й провела рукою по своєму довгому білявому волоссю.

– І я з вами, дівчата, – додала Світлана. – Мене ніхто не чекає, тому маю повне право на розслабон. Гуляємо!

– Що бажаєте на вечерю? – офіціант вже повернувся до нас та поставив на стіл два фруктові фреші та чорний чай.

– Ну, розповідай, – втупилася на мене Оленка, коли ми зробили замовлення гарячих страв.

– Що розповідати? – не зрозуміла я.

– Про себе. Заміжня чи ні?

– Ні, вже ні, – промовила я, не зовсім розуміючи, яке це має значення.

– Хтось є?

– Та нема, і, чесно кажучи, не планую, – знизала я плечима під її задоволену посмішку.

– Тобто з Артемом ти не знайома була? І сьогодні його вперше побачила?

– А це тут до чого? – я ледь не поперхнулася чаєм від її нахабного допиту.

– Оленко, ну, чого ти до дівчини причепилася? Налякала її, – вступилася за мене Жанна. – Не бери в голову, Надь. Олена та Артем мало не з дитинства знайомі.

– Ми не лише знайомі. Мій батько акціонер «БудуйКо». І взагалі у мене на Артема плани. Ну, ти розумієш про що я?

– Розумію, – кивнула я, відчуваючи всередині неприємний укол ревнощів. Тільки цього не вистачало! Я цього нахабу знаю лише пару днів. І ми з ним домовилися не розмовляти про особисте життя. Він впевнений в собі красунчик, не дивно, що в нього є прихильниці, а, можливо, й кохана дівчина. Тільки от чому тоді він просив мене прикинутися його нареченою? Щось не сходилося, й дівчата лише підтвердили мої сумніви.

– Та він же тобі відмовив! – пирхнула Наталка. – Весь офіс чув.

– Ну, то й що. Це він ще просто не усвідомив, що ми з ним – ідеальна пара. Навіть за гороскопом. А зірки не брешуть. А ти в гороскопи віриш?

– Ні, хоча я вже почула, що в цій компанії довіряють більше зіркам, ніж професійним якостям, – я широко усміхнулася. – На щастя, не всі.

– Дарма ти так, Надіє. Ось побачиш, зірки ніколи не брешуть. А зараз я хочу танцювати! – Оленка піднялася та пішла в бік танцмайданчика, де діджей вже почав вечірню шоу-програму.

– А я, мабуть, поїду додому. Щось голова закрутилася, – промовила я.

– І я з тобою. Мені чоловік вже двічі набирав, – доєдналася Оксана.

Попрощавшись з дівчатами, ми вийшли на двір. Почав накрапити осінній дрібний дощик, але таксі під’їхало швидко, тож, змерзнути та намокнути ми не встигли.

Опинившись у своїй квартирі, я підійшла до вікна, скинувши туфлі, що встигли натерти мені ноги за сьогодні. Не люблю підбори, але офісний дрес-код того вимагає. До того ж я не планувала, що затримаюся в офісі на цілий день.

Я витягнула телефон та набрала номер Марійки.

– Привіт, дорогенька, рада тебе чути. Ти де пропала? Як твоя співбесіда? – почула в слухавці її бадьорий та радісний голос.

– Все чудово, – усміхнулася до неї. – Мене взяли.

– Та ти що? О так зразу? А бос там гарний? А умови?

– Мій бос – це твій сусід по дачі!

– Та невже? Справді? Отакої! Я думала таке тільки в кіно буває. І що?

– Не знаю, – зітхнула я. – Артем запропонував вигідний контракт, – я вирішила поки нічого не говорити їй по додаткові умови.

– Ну, я тебе вітаю! Дивись там, може, він твоє щастя, – подруга весело щебетала в трубку, а мої думки були зовсім не радісні.

– Вибач, я втомилася, завтра про все поговоримо, добре?

– Добре, не буду тебе розпитувати, але ти пиши чи дзвони, гаразд?

– Угу, – проговорила та відключивши дзвінок, перевела погляд у вікно.

Дощ не думав припинятися, навпаки, здається, став ще дужчим, а в голові звучали лише слова Олени про Артема. Здавалося, мене взагалі не мало це хвилювати. Але чому ж так болить ось тут, біля серця?