Розділ 11. Надія.

Жанна виявилася дуже приємною та освіченою дівчиною. Вона досконало знала свою справу, і було видно, що віддає всю себе цій компанії.

– Знаєш, а я буду сумувати за офісом, – промовила вона. – Я так звикла до нашого шаленого ритму роботи, що мені важко зупинитися та перемкнути увагу на щось інше. Я і з вагітністю тягнула як могла. Все хотіла чогось досягти, заробити грошей, щоб дитина росла в достатку. Мені скоро сорок, перша вагітність. Часом було дуже важко…

– Діти – це щастя, хоч й дістаються нам нелегко, – зітхнула я. – У мене діток немає, теж оте все життя працюю, аби заробити на необхідне. І народження дитини завжди здавалося невчасним. Але зараз я навіть рада, що так сталося. Я мріяла про міцну родину, а мій чоловік мене зрадив…

– У тебе ще все попереду, – відповіла Жанна.

– Сподіваюся.

За обідом ми ще трохи поговорили про робочі обов’язки та поточні проекти. Раптом я спіймала на собі пекучий погляд, а, здійнявши очі, помітила Анатолія, він якраз обирав собі десерт та дивився в наш бік.

– Краще тримайся від нього подалі, – шепнула Жанна.

– Чому? – здивувалася я.

– Він трохи дивний став після того як повернувся з останніх курсів підвищення кваліфікації. Я взагалі маю сумнів, що він там був. Бо він почав цікавитися у всіх знаками зодіаку, уявляєш?

– Серйозно? Я в таке не вірю. Це ж абсурд.

– А от він схоже вірить, і в колективі є ті, хто його підтримав.

– Добре, матиму на увазі. Піду візьму собі щось солодке. Тобі взяти?

– Та ні, я повернуся в кабінет, а ти наздоганяй. Хочу показати тобі одну презентацію.

– Гаразд, – кивнула я та підійшла до вітрини з десертами. Аж раптом відчула на своїй талії чужу руку.

– Не знаю за які такі заслуги взяв саме тебе на роботу Артем, ще й так швидко, але якщо не хочеш мати проблем, нам варто дружити. Хоч з Близнюками буває вкрай складно.

– Всіх по собі рівняєте? – буркнула у відповідь. – Відпустить. Адже в ціль я потрапляю з першої спроби!

Вирвавшись з полону його нахабних рук, поспішила до виходу із кафе. Точно навіжений!

Залишок дня ми присвятили обговоренню плану розвитку та презентації нового проєкту із західними партнерами. Ми настільки захопилися, що не помітили, як робочий день добіг кінця.

– Дівчата, ви тут ночувати збираєтеся? – підійшла до нас Олена.

– Навіть не помітила, що вже вечір, – потягнулася я, розминаючи плечі. – Вже закінчуємо.

– Так, пару хвилинок, Оленко, – додала Жанна, показуючи мені останній слайд.

– Ми з дівчатами пропонуємо разом десь посидіти, все ж так нам тепер разом працювати, чи не так, Надіє?

– Я не проти, – знизала плечима, подивившись на дівчат.

– Я теж не проти, дівчата. Ми ж майже одна родина, – відгукнулася Жанна. – До того ж з мене ще прощальна вечірка.

– Ми дійсно не встигли познайомитися, – підійшла до мене чорнява жінка, років тридцяти. – Мене звати Оксана, а це Наталка та Світлана, – назвала вона своїх подруг.

– Я дійсно рада знайомству з вами й дякую, що прийняли в колектив.

– У нас гарний колектив, – запевнила Оленка та прискіпливо глянула на мене. – І гадаю, що ми подружимося.

– Дякую, – ще раз кивнула я.

Ми всі разом вийшли з будівлі. Я тішилася, що нарешті маю роботу, хоч в душі ще були сумніви щодо рішення прийняти пропозицію Артема зіграти його наречену. Біля входу в бізнес-центр я помітила знайомий джип, втім хазяїна не було видно. Чи зможемо ми встояти перед спокусою, чи зможемо на роботі робити байдужий вигляд? Я зітхнула. На ці питання у мене не було відповідей. Нехай все йде своїм ходом. Час покаже.