Епілог

Минуло пів року

 – Мелісо, – Захар легенько постукав у двері нашої ванної кімнати. – Тобі тут кур’єр пакунок приніс, ти знаєш таку собі… Чару Нічну?

– Чару Нічну? – я знизала плечима. – Яке дивне поєднання. Але ні, я з такою пані не знайома.

– Гаразд, тоді я на стіл поставлю.

Цікавість, звісно, миттю взяла гору, тож я пришвидшилася та вже за десять хвилин стояла, огорнута рушником, коло загадкового пакунка.

Чоловік підійшов зі спини, його руки поповзли моїм станом, викликаючи на шкірі стрімкі сироти.

– Захаре, я так до роботи ніколи не дійду, – погляд мимовільно мазнув по зім’ятому ліжку. А я і не знала, що мешкати разом – це так чудово виявляється.

Він обпік мою шию поцілунком, потім вушко, а потім і щічку.

– Я взагалі так просто не здаюся, але обіцяв тобі сьогодні поводитись чемно, – чоловік легенько ляснув мене по сідницях, а я коротко зареготала у відповідь.

– Цікаво, що там? – ну, довго, стояти над ним я не збиралася, розгорнула нашвидкуруч і знайшла за темним подарунковим папером… книгу. Називалася вона «Контракт», а, власне, авторкою і була таємнича відправниця Чара Нічна. Я одразу ж присіла на диван та почала гортати свій подарунок. І вже від анотації в мене волосся дибки стало, бо книга переповідала історію, яка трапилася зі мною пів року тому в славнозвісному маєтку Бордовських, який наразі був зачинений на реставрацію. Хоча після такої кількості жертв, хтозна, коли його відчинять знову.

Я здригнулася декілька раз, картини з минулого похапцем повернулись і змусили мої нерви натягтися, мов гітарні струни. Я збагнула, що отримати відповіді на питання, які виникли, зможу, коли цілком прочитаю книгу.

Захар зрозумів усе за одним тільки моїм поглядом, поцілував і залишив мене з книгою наодинці. Я надіслала повідомлення своєму колезі, що трохи затримаюся, тим паче вони чекають висновку судмедексперта, тож час у мене був, і взялася читати.

Історія один в один розповідала реальність, в якій я разом з іншими опинилися шість місяців тому, лише єдину подію авторка змінила, найболючішу подію для мене – вбивство Тати, тіла якої досі не знайшли.

Слідчі, які займалися розслідуванням нашої справи, остаточною версією визнали ту, що тіло віднесло течією, а там дикі звірі або якась інша водойма, коротко кажучи, її фактично визнали зниклою безвісти, хоча слідство ще тривало. На очі навернулися сльози, вони завжди з’являлись, коли я згадувала про Тату.

Проте в книзі загадкової авторки Тата вижила, куля дивом застрягла в записнику, який мав залізну обкладинку і лежав у внутрішній кишені її куртки. Тож вона змогла видертися на берег, дійти до найближчого поселення та за допомогою своєї давньої знайомої скористалась можливістю і втекла від усіх, бо завжди хотіла інакшого життя. Дівчина переїхала до іншого міста, змінила ім’я, закохалася і почала писати… книги…

В мене перехопило подих. Я миттю підхопилась, геть не звернувши уваги на рушник, що впав додолу:

– Жива… – я усміхнулася і притиснула книгу до себе, усвідомлюючи, що до мого переліку письменників додалася ще одна. І точно – найулюбленіша.

Минуло вже сім років. Тепер я – начальниця слідчого відділу та інструкторка з позування. Отакі два різних світи й обидва – мої. А нещодавно з’явився і третій мій світ – Аврора Захарівна власною персоною. Прийшла і відкрито заявила, що спати вночі вона не збирається, бо матуся готує цікаві проєкти, а татусь – взагалі створює у своїй лабораторії щось неймовірне. Тож у творчості були залучені цілком всі, навіть хрещена, книжки якої миттєво розліталися з полиць магазинів. Власне, однією з історій поділилася і я з вами. Сподіваюсь, вам сподобалося. А мені час іти, Аврора Захарівна читати хоче і вже тримає в руках нову книгу.

                                                                                                   Меліса.

Кінець.