Глава 32

Я присіла навпочіпки та сховала підборіддя і вуста за зап’ястками, впустивши зброю на підлогу.

- Мелісо! – прибіг Захар та кинувся до мене, допомагаючи підвестись.

- Вона прибрала його… Навмисно прибрала, щоб Дмитро не встиг нічого розбовкати…

- Бачу-бачу. Ходімо, люба.

До кімнати заскочила Валентина з трьома останніми операми, які в неї залишились. Такої лайки я ще точно не чула. Захар вивів мене до коридору, але нас з ніг ледь не збила лікарка, яка просто, наче на крилах, залетіла до кімнати Дмитра. І тут я почула крик, сповнений туги та розпачу, в мене мурахи шкірою від нього промайнули. Я не втрималась і повернулася, однак від побаченого мої брови стрибнули до волосся: над трупом чоловіка схилилася Вікторія, ридаючи так, що стигла кров. Двоє оперів намагались її відтягти від вбитого Дмитра, проте вона чинила опір, вириваючись та вкриваючи їх останніми словами.

Я не могла второпати геть нічого! Ким їй був Дмитро, що вона так за ним побивалася?! Чи Лєра – не єдине його кохання? До речі, про вовка промовка, наступною до кімнати якраз і увійшла Лєра, вона за мить зблідла та затулила рот долонями, хтозна, чи то від потрясіння, чи від вигляду трупа. Вікторія зиркнула на неї поглядом, який за крихту секунди запалав справжньою люттю:

- Це ти… Це все через тебе! Це через тебе його вбили! – лікарка підхопилася з підлоги та кинулась на бідолашну Лєру, однак, опер вчасно встиг перехопити цю розгнівану не на жарт фурію. Проте дівчина майже не рухалась, вона так і продовжувала стояти на одному місці, не відводячи очей від мертвого Дмитра. В неї був шок, це одразу стало зрозуміло, до Лєри підійшла Каріна, обійняла її однією рукою та вивела з кімнати. І у мене в голові швидко замиготіли три важливі думки: по-перше, схоже Вікторія – все ж не є спільницею покійного, ну, або ж вона так чудово грає свою роль, що цього і не скажеш; по-друге, я пригадала, що бачила в переліку присутніх на ретриті ще одне знайоме прізвище, яке належало Каріні, а значить – вона, як і Тата, теж в небезпеці; і по-третє, усіх відвідувачів на тому ретриті називала саме пані Вероніка, а чому я жодного разу не припустила, що наша супермодель – не лише модель, що нам взагалі про неї відомо?

- Я заплуталась, Захаре. Я не знаю, з чого мені тепер розпочати? – ми прийшли до кімнати чоловіка, він заварив мені заспокійливого чаю, аби я віднайшла рівновагу. Тату разом з Вірою та Ізольдою під своє крило забрала Одарка, щоб ми мали змогу побути з Захаром трохи наодинці.

Він сів поруч і обійняв мене:

- Розпочни зі збору речей. Ми тікаємо сьогодні звідси, Мелісо. Ми просто маємо втекти, залишатись надто небезпечно, ти ж і сама це чудово розумієш.

- Ти мене так переконуєш, наче я передумала.

Він поглянув мені в очі:

- Бо я бачу, що ти вагаєшся. І боюсь, що зрештою передумаєш.

Я глибоко видихнула, Захар мав рацію, я дійсно вже не знала, чи варто мені тікати, ні в чому до пуття не розібравшись. Як можна покинути напризволяще стільки дівчат? А якщо вбивця їм усім помститься за нашу втечу? Хіба в мене вийде тоді нормально далі жити? Я вже і так була винна в одній смерті, чи витримаю ще більшої вини, залишалося тільки здогадуватись.

Я усвідомлювала, що Захару треба попіклуватися про коней, аби вночі наше таємне товариство змогло втекти, тож вирішила не затримувати його, покликала дівчат і ми всі разом пішли до нашої кімнати. З собою я надумала брати лише сумку через плече, захопивши тільки найнеобхідніше. Ніхто не був проти нашого задуму щодо втечі, навпаки, Віра навіть потайки зраділа цьому, адже так вона і бажане отримає, і зрадницею не вважатиметься. Я бачила по її очах, що подруга тихенько зітхнула з полегшенням.

Найскладніше – було мені, всередині вирував буревій, адже я погодилася на те, що вщент порушує мої власні принципи, бо я звикла не тікати, а діяти. Брати й діяти!

- Хочу ще раз поговорити з Валентиною. – Я підвелася і попрямувала до дверей.

- Навіщо? Мелісо, що це змінить? Вгамуйся вже! – Тата дивилась на мене, як на шалену.

- Не знаю… просто я не можу залишити все, як є. Незабаром повернусь. – Я зникла за дверима. Стільки думок носилося в голові, як вони тільки там поміщались усі?

Я перейшла на інше крило та лишень стала на першу сходинку, як знову почула той звук, що купу часу не давав мені спокою… потаємний ліфт вкотре запрацював. Шкірою одразу ж промайнули прудкі мурахи, але стукіт кроків та голос моєї тітки, який наказував «нести обережніше», змусив мене отямитись і сховатися в закутку під сходами. Двоє оперів несли тіло Дмитра, а за ними неспішно спускалася Валентина. В мене спочатку промайнула думка, куди вони можуть його нести, враховуючи, що ліфт почав рух, але я швидко прогнала її, то вже занадто, ну не зберігають же вони тіла десь у підвалах? Проте, коли опери звернули до коридору, де знаходилась вбиральня, в мене пришвидшилося серце. Звісно, я б не проґавила такого шансу, тож, пригадавши всі навички зі стеження, крок за кроком просувалась слідом за тіткою. Однак варто було мені лише заскочити до вбиральні, як хіба не до скроні притулили дуло пістолету:

- Бах, Мелісо. – Спотворений вічним палінням голос Валентини, змусив здетонувати моє внутрішнє розчарування. Вона таки мене помітила.

- Не смішно. – Я розвернулася до неї обличчям, відвівши рукою пістолет. – Куди ви понесли тіло?