Глава 31

Я вдивлялася в знайомі слова, промовляючи кожну літеру вголос, аби точно впевнитись, що прізвища саме ті… Думки носилися в голові буревієм, а може я все-таки помилилась? Може мені просто здавалося через стрес? Але Тата підтвердила те, що я бачила:

- Так, Мелісо, це прізвища двох вбитих дівчат. На ретрит кликали батьків Аріни та рідного старшого брата Стелли…

На мене, ніби відро крижаної води хлюпнули, я зривисто видихнула. Несподівано Захар вихопив у мене аркуш паперу, придивився, а потім поглянув досить збентеженим поглядом на Тату:

- Але ж тут і твоє прізвище?

- Що?! – в мене просто перехопило подих. Я з шаленою швидкістю намагалася пригадати прізвище Тати, перебираючи всі відомі, але зрештою усвідомила, що я його зовсім не пам’ятаю.

Сусідка помітно гнівалася на Захара, її вилиці стискались від невдоволення. Я нічого не второпала:

- Тато, в чому справа? Що таке? Яке в тебе прізвище? Пробач, я чомусь не можу пригадати…

- Золота – моє прізвище, задоволена?

- Та чого ти так нервуєш? В цьому що, є якась… почекай, –  я неспішно видихнула, – але ж Золоті… вони…

- Так, все правильно, Мелісо! Мої батьки – засновники найбільшого та найвідомішого будинку моди в нашій країні. Я думала, ти все зрозуміла, коли я розповіла про свого рідного дядька.

Я притулила долоню до чола:

- Точно… Як я не збагнула одразу…? То ти донька молодшої сестри Сократа? В мене зовсім з голови все повилітало.

- Ну, тепер же ясно? – та відповіді Тата не чекала, – от і добре, бо я не маю анінайменшого наміру це обговорювати! – вона дедалі більше дратувалася, проте я не ніяк не могла втямити, чому?

- У Сократа п’ять рідних сестер, я не подумала, що саме ти…

- … що така, як я, може бути дочкою Золотих? Гадаєш, не гідна їхнього прізвища?

- Та що ти городиш? Звісно, ні! Просто ти жодного разу не згадала про свою сім’ю.

Тата злісно зиркнула на мене, нервово тупочучи одною ногою:

- А що? Треба було кричати про це на кожному кроці?

- Звичайно! – я впевнено кивнула, – та мене б гордість розбирала за здобутки моїх батьків! Вони започаткували зовсім інший світ в модельному бізнесі, як можна таке приховувати?

- Просто. Досить просто, Мелісо. – Вона лукаво посміхнулась. – Розумієш, завдяки тим їхнім здобуткам, я зовсім не знаю власних батьків, а вони не знають мене. Ми – геть несхожі на родину і не влаштовуємо один одного. Точніше – їх не влаштовую я. От скажи, ти, напевно, бачила своїх рідних щодня? Так? А я – раз на тиждень і то, в ліпшому випадку. Тож не треба мене зараз повчати, як і що я маю розповідати про себе й свою родину! Добре?

Якщо відверто, я і не думала, що у Тати можуть бути погані стосунки зі своїми батьками, враховуючи, як вона чудово ладнає з паном Сократом. Мені здавалося, що Золоті – найсвітліші, наймиліші та надзвичайно талановиті люди. Капець, я ж читала, що їхню доньку звати Тетяною, і виявляється, весь цей час мешкала з нею ще й плуталась небезпечними таємними закутками цього маєтку. То ось, чому вона всім називає псевдонім, а не своє справжнє ім’я, аби ніхто не здогадався.

Я спробувала опанувати шалене спантеличення і перевести тему в значно вагомішу площину:

- Тато, ти ж усвідомлюєш, що всі, хто мають відношення до людей з цього переліку, – я доторкнулася до аркуша, який тримав Захар, – в небезпеці? Це вже точно не збіг. Майже сто відсотків, що все це якось пов’язано із вбивствами.

Сусідка кволо усміхнулася:

- Натякаєш на те, хто – наступна? Та я і не знала взагалі, що батьки були на тому ретриті. От, що Сократа запрошували, мені відомо, а про них вперше чую.

- На жаль, для вбивці то – зовсім не аргумент.

- Послухайте, це вже геть виходить навіть за уявні межі. Хоча воно вже давно вийшло. Треба вживати конкретних заходів і рятуватися. – Захар виглядав таким серйозним, що в мене й мурахи тілом одразу покотились. Складалося враження, наче він зараз вихопить зброю і зізнається, що працює на якусь таємну організацію.

- Як, Захаре? Що нам робити? Просто втекти?

- Так! Так, тікати, Мелісо. Пропоную збиратися, а вночі покинути цей маєток, ані на день тут більше не залишаючись. – Чоловік промовляв за такою впевненістю й твердістю, що стало зрозуміло, він точно вже все вирішив і від свого не відступить. – Поїдемо верхи, я поки підготую коней, а ви йдіть до себе та зберіть необхідні речі. Вирушимо тим самим шляхом, що і Віра до цього.

- Захаре, але як же інші дівчата? Вони теж в небезпеці. Та за нашу втечу їх усіх можуть вбити!

- А чого це ти маєш відповідати за усіх? – Тата не дала чоловіку щось мені промовити. – Вони за тебе зовсім не переймаються. Навіть наша Віра – й та спробувала накивати п’ятами, хоча подругою себе називає. Тож нехай самі й думають за свої дупи.

- Тим паче ми не знаємо напевно, чи ніхто з них не причетний до того, що коїться. А чим швидше ми дістанемося до зв’язку та поліції, тим краще й для інших. – Захар гладив мене за руку, цілком розуміючи мої сумніви. Принаймні я відчувала його розуміння.