Глава 25

Захар таким поглядом зиркнув на двері, я гадала, вони силою його думки відчиняться та віджбурнуть Валентину геть.

- Вибач, треба йти, все одно вона не відчепиться.

Чоловік невдоволено видихнув, кивнув і неохоче відпустив мене.

- Я сьогодні біля коней буду. Як забажаєш, приходь, я тільки «за». І Схід за тобою скучив.

Моя брова грайливо злетіла:

- А як же найвимогливіше правило суворого пана Мартіна – не наближатися до коней?

Захар підігравав мені у відповідь, хитро усміхаючись:

- Ну, вважай в тебе особливий дозвіл.

- Лише для мене? – я примружилась одним оком, вдаючи, ніби потребую уточнення.

- Виключно для тебе.

- Мелісо! Ти оглухла там?! – тітка почала грюкати у двері, весь мій кокетливий настрій вмить випарувався.

- Вона їх зараз знесе. Дякую за запрошення. Я з радістю приєднаюся, якщо можна буде. Я теж невимовно скучила за Сходом.

- Або ти зараз же виходиш, або я витягну тебе за кудли!

Обличчя Захара за секунду затверділо й він, мов той вітер, кинувся до дверей, проте я встигла його зупинити:

- Не треба! Ти тільки гірше зробиш, повір.

- Мелісо, чому ти дозволяєш їй так з тобою розмовляти?! Через те, що ви – родичі? Це вже занадто! Вибач, та я і твою родичку змушу з повагою до тебе ставитись! – чоловік знову смикнувся назустріч моїй скаженій тітоньці, однак, я вкотре його зупинила:

- Вона просто привертає увагу, аби мені дошкулити, не ведись на це. Я ж не ведусь. Поміркуй краще над тим, як нам вдаліше використати таємні проходи, аби виманити того, хто ними так завзято користується. – Я підморгнула та нарешті вийшла до розгніваної Валентини. Вона мазнула по мені претензійним поглядом і скривилася, наче їй огидно стало.

- Що таке, тітонько? Мабуть, обійшли кожну кімнату в пошуках мене?

- Бачили б тебе твої батьки…, який би сором вони відчули за оце…, тьху!

- Знаєте? Вони б могли побачити, проте ви не відпускаєте нас додому, тримаючи тут всіх незаконно. – Я не чекала її відповіді, розвернулася й попрямувала до своєї кімнати, щоб хоч трохи причепуритись перед сніданком.

- Не тобі розповідати мені, що законно, а що ні. Через мене, принаймні, напарники не гинули. – Звичайно ж, вона пішла за мною. Валентина не була б Валентиною, аби не вгородилася, ніби та скалка. – То ти тепер тут мешкатимеш? У свого заможного коханця?

Я на мить зупинилася, бажання вчепитись їй в горлянку зросло аж занадто стрімко. Проте, глибоко й повільно зітхнувши, змогла більш-менш опанувати себе:

- Ніде я не мешкатиму, бо додому поїду. До того ж найближчим часом. У вашому безладі участі не братиму.

- Я б на твоєму місці пригальмувала з висновками.

Не встигла й кроку зробити, як знову довелося повернутись до тієї невгамовної пані:

- Я помиляюся чи ви дійсно не збираєтесь вести офіційне слідство? – тиша, яка запанувала між нами, сказала більше, ніж змогла б моя тітка. – Почекайте… ви…, ви серйозно?! – я ледь повітрям не вдавилася, збагнувши, що в неї на думці. – Мені бракує слів. Це ж злочин! Ви свідомо вчиняєте новий злочин! Для чого? Що воно вам дасть? Яку вигоду ви собі намітили?

- Мелісо, не пхай носа, куди тебе не просять!

В мене очі збільшилися просто в п’ять разів, адже за виразом її обличчя стало зрозуміло, що я ще тільки наближаюся до істини:

- Не можу повірити… Ви навмисно нікому не повідомляєте та не розслідуєте справу… Навмисно! Ви з глузду з’їхали?! В Аріни є батьки! Є рідні й близькі! Яке ви маєте право приховувати її вбивство?! – я підступилася до своєї тітки, мало не вгризаючись в неї. – Де тіло? Чи ви з собою пересувний морг привезли? Формаліну, сподіваюсь, на всіх жертв вистачить?

- Замовкни! – вона тицьнула мені палець аж до носа та озирнулась, чи ніхто не почув. – Замовкни. Ти сама у всьому винна, сама вирішила займатися бозна-чим, тож тепер отримуєш за свою дурну впертість і поганий смак.

- Ви – хвора. Ви – геть хвора! Я не мовчатиму більше ані хвилини, те, що ви замислили з пані Стефанією, не зійде вам з рук! Ми зараз же всі звідси поїдемо!

Валентина боляче схопила за мій лікоть, смикнувши на себе, проте я зуміла швидко вивільнити руку:

- Не смійте мене чіпати! Ви вже й так перейшли межі дозволеного.

- Стули пельку і слухай сюди уважно. – Вона підступилася зовсім близько, гіпнозуючи поглядом, наче справжня змія. – Ти мовчатимеш про свої здогадки, Мелісо, правдиві вони чи ні. Мовчатимеш і робитимеш те, що я скажу. Ти продовжуватимеш участь у конкурсі, поки він триватиме. І твої недолугі подружки також. Маю надію, що їм ти нічого не розпатякала, бо тоді ж сама й вигадуватимеш відмовки.

- І не подумаю!

- Не подумаєш, дійсно? Гаразд, твоя справа, та не дивуйся в такому випадку, якщо на камені, яким вбили Аріну, раптово знайдуть відбитки твого Захарчика, добре? А в протоколі допиту з’явиться інформація, що між Захаром та Аріною були якісь загадкові стосунки. Розпочати офіційне слідство мені, як дурному з гори бігти. Гадаю, тобі не треба розповідати, що далі. Розлучитесь ви тоді з твоїм солодятком надовго.