Глава 24

Не брехатиму, не лукавитиму та не хизуватимусь, це, напевно, наймоторошніше очікування в моєму житті. Залишитись бозна-де з мобільним телефоном без зв’язку, електрошокером та непритомною Ізольдою, коли десь розгулює вбивця, так тільки я зуміла. Раптом щось станеться, нас дзуськи знайдуть у цих нетрях.

Я прислухалася до найменшого звуку, кроки Тати стихли досить швидко, тож чутно було, власне, лише моє напружене дихання. Не знаю, вздрівалося мені чи то ігри свідомості, але якоїсь миті почало здаватись, ніби хтось за мною спостерігає з темного закутка, однак, тільки я туди спрямовувала промінь світла, переслідувач розчинявся в повітрі.

- Спокійно, Мелісо. Спокійно. Ти ж і в гірших ситуаціях опинялась.

- Хіба? – підступний внутрішній голос ще дужче розпалював і без того вже розпалену атмосферу. Серце стукотіло навипередки з моїми бентежними думками. Але треба було опанувати себе та спробувати привести до тями Ізольду. Я підійшла та оглянула подругу, ніяких ушкоджень на ній, на щастя, не виявила, поплескала по щоках, обережно потрусила за плечі, проте вона так і не отямилась. Слова Тати вертілися по колу, і щоразу гучніше промовляли в моїй голові, але я відганяла їх, як могла. Це – не Ізольда. Не може вона бути вбивцею. Ніяк.

- Чи може? – знову нахабний внутрішній голос. Здавалося, я втрачала в тій кімнаті здоровий глузд!

А взагалі це все – ще дивніше, ніж вбивство Аріни. Ізольда лежала на якомусь незрозумілому кам’яному столі, призначення якого складно й визначити, в уяві виринали самі лише вівтарі або жертовники. Однак це не схоже на почерк вбивці. Ні. Він явно не у жертву Аріну приніс. До того всього Ізольда лежала ідеально рівно, ніби хтось її так охайно і поклав, навіть волосся та нічну сорочку розпрямили. Долоні подруги були зовсім чистими, хтозна, чи вона й торкалася тих стін. Дихання врівноважене, але якесь надто тихе, наче їй заспокійливого дали. Ніяких фотокарток з принцесами, ніяких слідів навколо стола, – анічогісінько.

Зненацька десь поряд щось зашурхотіло. Я підскочила й посвітила туди телефоном, проте, звичайно, нічого там не побачила. Як же мені не вистачало моєї зброї, напевно, це перший раз за весь час, коли я пошкодувала, що не мала при собі пістолета.

Та ось зашурхотіло вже з іншого боку, ніби граючись зі мною. Я посвітила й туди, помітивши якийсь рух на стіні… Капець! Там справді щось рухалося…

Я міцніше стиснула електрошокер і попрямувала вперед, відчуваючи, як волосся дибки встає. Не вистачало ще, аби зловісні мерці зі стін почали вилазити, а в уяві чого тільки вже не було. Напруження з кожним кроком зростало, по спині стікали краплі поту. Я майже наблизилась, придивилася і… хвиля напруження стрімко впала додолу, бо то лазили звичайні щури. Я аж зігнулася, гучно видихнувши.

- Мелісо!

- Трясця! – я закричала й підстрибнула, ледь не виплюнувши своє серденько. Ізольда несподівано отямилась і підвелася на тому кам’яному столі, ніби панночка з фільму «Вій». Мої ноги тремтіли так, я гадала, що й кроку не ступлю, однак хвилювання за подругу взяло гору, тож я одразу до неї поквапилась.

- Як ти почуваєшся? Що з тобою? Ти пам’ятаєш, як опинилась тут?

Вона дивилася на мене спантеличеним поглядом, проте, коли озирнулась і зрозуміла, що знаходиться не у своїй кімнаті, а сидить взагалі на чомусь дивному, її очі шалено збільшувались та наповнювалися сльозами.

- Мелісо…, що відбувається? Де я? Чому так холодно?

Я зняла з себе халат і швиденько огорнула Ізольду, розтираючи, щоб вона хоч трохи зігрілася.

- Ти зовсім нічого не пам’ятаєш? Не знаєш, як прийшла сюди?

Вона перелякано помотала головою, по її білих щоках покотилися сльози. Гаплик, ну яка з неї вбивця? Хай, що хоче, говорить Тата, проте я так не вважаю.

Та надовго видихнути нам не дозолили, пролунав уже знайомий звук, Ізольда здригнулася, а я підвела голову й прислухалась:

- Ліфт опускається.

- Який ще ліфт?

- Потім поясню. Ти йти зможеш? Бо нам треба негайно звідси забиратися!

Ізольда й сама не знала, чи вийде в неї стати на ноги, вона з моєю допомогою злізла зі стола, але не впала, хоча за мене й притримувалась.

- Добре, – я обійняла її, – тоді тримайся міцніше, я допоможу, тільки ліхтарем доведеться тобі освітлювати нам шлях, бо електрошокер сховати не можу поки що, – я побачила приголомшливий погляд на мою руку і передчасно відповіла, – це Татин, потім про нього розповім. Ходімо.

Ми почали підійматися сходами, а ліфт вгорі – своєю чергою поступово опускався. В мене шкіра не те що вкрилася мурахами, здавалось, що вони аж приклеїлися до неї. Ліфтом спуститися міг вбивця або його помічник, якщо такий, звісно, був, а тут ми, гарні назустріч.

- Ізольдо, тобі відомо, що ти – сновида?

Дівчина збентежено зиркнула на мене, хоч вся моя увага й була зосереджена саме на сходинах, та я відчула, як її очі розширилися.

- В дитинстві я дійсно часто ходила уві сні, але потім батьки відвезли мене до спеціалістів і це минулося. Більше не повторювалось, навіть мій…, мій покійний хлопець ніколи не помічав подібного.

- Здається, зараз воно знову почалося.

- Не второпаю…