Глава 23

Що мені тільки не снилося. Можна було написати сценарії аж до п'яти кінофільмів і геть різних жанрів. Навіть Захар снився, він бігав за мною скрізь, поки я намагалася зрозуміти, причетний чоловік якось до того, що коїться в маєтку, чи ні. Потім пан Мартін зненацька мене цілував, та я…, не знаю, я той наш реальний поцілунок не зовсім відчула, бо думала тільки про те, як тітці відбріхуватися, а уві сні – й поготів, цілковитий емоційний штиль.

Мене хтось наполегливо будив, але після усіх напружених подій та добрячої втоми, прокинулась я не одразу.

- Мелісо. Мелісо, вставай! – хтось штурхав обережно в плече. – Мелісо, нумо прокидайся!

Я розплющила очі й побачила дві голови, що в напівтемряві схилилися наді мною. Це була Віра та моя вередлива сусідка, яка чудово знала, наскільки непросто мені дався цієї ночі сон.

- Чого вам…? – я прибрала волосся з обличчя і присіла, спершись на подушку.

- Мелісо, Ізольда зникла.

- Що?! – сон, як вітер злизав. Моє серце застукотіло з шаленою швидкістю, а про втому я і не згадала – Як зникла? Коли? Котра зараз взагалі година?

- П’ята ранку.

Я поглянула на Тату, навіть при слабкому освітленні були добре помітні її червоні очі та набряклі півкола під ними, напевно, дівчина також поспала зовсім трохи.

- Хтозна, куди вона зникла. Я прокинулася від того, що Ізольда відчиняє двері нашої кімнати. А коли запитала, де вона зібралася, подруга не відповіла й пішла собі далі. Ізольда якось дивно рухалась, ніби заворожена, тож я встала й поквапилася за нею. Вона увійшла до вбиральні, але звідти так і не вийшла. Я, звичайно, перевірила все, проте її реально ніде не було! – Віра приклала руку до грудей, – дівчата, присягаюся, я не брешу! Вона дійсно заходила до нашої вбиральні, однак якимсь чином не повернулася звідти! Я не розумію, що відбувається?! Як це можна пояснити?!

Я миттю злізла з ліжка, швидко одягла халат і схопила телефон.

- Тато, скажи, а в тебе нема часом ще схованого десь ножа?

У сусідки підскочили брови:

- А можна дізнатись, що саме ти збираєшся робити?

- Можна. Я піду до того таємного проходу, чи що воно таке, і пошукаю Ізольду. Якщо вона зникла у нашій вбиральні, то стовідсотково пройшла десь там. Так, що з ножем?

- Нема в мене ножа. А чи не здається тобі, що твій задум – надто небезпечний?

Я розвела руками:

- В тебе є кращі пропозиції? Чи ти гадаєш, я покину Ізольду напризволяще? Тато, вона, як ніхто інший, схожа на черговий персонаж з мультфільму, якщо тут дійсно орудує маніяк, то Ізольда – наступна, розумієш? А доводити це моїй ненормальній тітці, ані сенсу нема, ані часу.

Тата вдарила долонями по своїх колінах і теж підвелася:

- Тоді, не зволікаймо. Ходімо. – Зиркнула на мене і примружилась, – ти ж не думала, що я тебе саму залишу?

- Дівчата, почекайте! Я нічого не можу второпати! Які таємні проходи? Чого ви знаєте, де треба шукати Ізольду? Що відбувається взагалі?! – у Віри на очах виступили сльози, вона геть розгубилася, треба було хоч щось їй пояснити, бо комусь все одно доведеться стояти на варті.

Я присіла поряд і взяла її за долоні, бідолашна Віра, спантеличення на неї діяло аж занадто, бо дезорієнтувало просто враз. Нашвидкуруч я розповіла про таємні проходи та про «нічну» особливість Ізольди, а також про свої побоювання, що наступною жертвою може виявитись саме вона.

- Тож, Віро, ти чекатимеш на нас в коридорі коло вбиральні, гаразд? Як раптом що, чимдуж кричи та клич на допомогу, добре?

Дівчина закивала у відповідь, однак впевненості, що вона зрештою не злякається, я майже не мала.

Несподівано позаду пролунав якийсь стрекотливий звук. Я миттю розвернулася і побачила в руках Тати маленький темний пристрій.

- Це що, електрошокер?!

- Ну, мініверсія.

- Ти…, ти як його сховала? Твої ж речі ретельно передивлялися?

Тата пустила очі під чоло:

- Сховала й сховала, ходімо вже!

- А гвинтівки, часом, в тебе нема? Ніде під ліжком не лежить?

Тата примружилась:

- Дуже смішно. Ходімо скоріше!

Я покрутила головою, моя сусідка не припинить мене дивувати. Ніколи.

Що ж, до вбиральні ми то увійшли, проте, що далі робити, як відчинити той загадковий прохід, ніхто уявлення, звісно ж, не мав. Обдивилися з Татою ретельно кожний міліметр стін, підлоги, стелі, навіть під умивальники зазирнули, однак, нічого дивного не знайшли.

- Не збагну, – Тата дістала свій мобільний і ще раз відкрила план маєтку, яким я раніше з сусідкою поділилася, ­– десь прямісінько за цією стіною має бути кімната.

- Так, має бути. Залишилось тільки зрозуміти, як до неї потрапити. – Я відійшла ближче до виходу і стала напроти потрібної стіни. ­– Коли Каріну вдарили, вона якраз входила до вбиральні, а значить, зник зловмисник прямо десь тут. – Я махнула рукою та знову наблизилась.

- Замало простору, якби стіна слугувала дверима до проходу, вона б мала виступи чи нерівності, а так нічого нема. Та й механізм, що її відчиняє, навряд на блютузі працює, десь і щось той чоловік, чи хто там, повинен повертати або рухати.