Глава 22

Я таки розсміялася. Дивний видався сміх, точно не зовсім здоровий, але на інший я була не спроможна.

- І яку ж умову ти бажаєш за той нещасний план?

Захар з такою уважністю дивився мені в очі, що аж ніяково зробилося. Якщо захоче чогось інтимного, пошлю його під три…

-  Я піду з тобою.

- Що? – не зовсім второпала, що він має на увазі. – Куди підеш?

- Мелісо, я ж не вчора народився, зрозуміло, що ти шукаєш потаємні проходи чи щось на кшталт цього. Так от, я туди піду з тобою.

- Оце твоя умова?

Його погляд блиснув просто на всю кімнату, а куточки вуст смикнулися, ледь стримуючи усмішку:

- А ти про яку подумала?

- Та ні про яку я не подумала! Навіщо тобі це взагалі потрібно?

- Якщо я скажу, що хвилююся за тебе і не хочу, аби ти потрапила в халепу, ти хіба повіриш?

- Звісно, ні.

- Ну, от. Тому вважай, я теж бажаю поглянути для чого ті проходи тут потрібні, якщо вони, звичайно, існують.

Я почувалася дивно. Він мене майже не знав, ми абсолютно чужі один одному, щоб так перейматися за мою безпеку. Або ж я – параноїчка, або чоловік прагнув щось вивідати.

- Гаразд, дочекаємося закінчення допиту, а потім підемо за старим планом.

Пан Мартін примружився:

- Нащо чекати? Ходімо зараз.

- В сенсі зараз? Нам заборонено покидати цю кімнату без дозволу. Клопоту собі шукаєш на одне місце? Чи моя мила тітонька замало показала свої особливі вміння, як доводити людей до божевільні?

- Мелісо, вона тут не офіційно, тож нічого не зможе вдіяти.

- А чому ти так вирішив, можна поцікавитися?

- Можна. Стефа сказала. Вони – давні знайомі, тож моя колега попросила свою приятельку про специфічну послугу, щоб про її приїзд ніхто нічого не довідався і ніяка інформація нікуди не просочилася.

- Але ж вона разом зі слідчою групою?

Пан Мартін знизав плечима:

- Кажу тільки те, що говорила сама Стефанія. То як? Ходімо?

В мене очі збільшилися втричі:

- Прямо цієї миті, чи що?

Він знову так пронизливо зиркнув, аж промурашило, проте в його погляді я побачила тінь загадкової підозри:

- Я щось не збагну, ти боїшся зі мною наодинці залишатись? Може, ще й головним злодієм мене вважаєш?

Ні, нікого злодієм я не вважала. Та й не страх це був. Точно не страх. Але його бажання плюнути на все та вирушити ось так похапцем за планом будівлі, автоматично потрапивши під підозру скаженої Валентини, дійсно викликало сумніви. А чому зачекати не можна, щоб проблем собі зайвих не наробити? Нікуди той відрізок паперу з кресленнями не подінеться, ногами ж своїми не втече? Схоже, Захар не хотів йти на допит, тому й намагався під приводом хвилювання за мене його уникнути. Тоді поставало наступне запитання: а чому? Чому він не хоче йти на допит? Та, мабуть, дізнатися про це вийде, тільки якщо погодитись на його пропозицію.

- Добре. Але раптом отримаєш від її оперів на горіхи, я тебе не захищатиму.

- Ой-йой, який же я нікчемний у твоїх очах, Мелісо. – Його обличчя вмить зробилося твердим і суворим.

- Нікчемність тут ні до чого. Просто я знаю, кого до себе в команду обирає тітка. Там кожен майстер спорту з якогось бойового мистецтва.

Несподівано пан Мартін підступився зовсім близько, нахиливсь до вуха і прошепотів:

- А хто тобі сказав, що я не такий точно?

Ага, парфумер і виробник цукерок якось кволо в моїй уяві з небезпечним спортом поєднувався, тим паче – з різновидами боротьби. Хоча Захар плечистий був, підтягнутий та рельєфний, тож може…

Додумати мені не дали, неочікувано він схопив мене за руку й стрімко потяг за собою до виходу в коридор. Я і пискнути не встигла! На нас витріщалися шаленими очима, Ізольда підскочила та, здається, збиралася кинутись мені на порятунок, проте я заперечливо помотала головою. Найдужче обурювалась пані Стефанія, вимагаючи, щоб ми негайно повернулися, але тільки-но я і Захар опинились в коридорі, як одразу перейшли на біг.

Куди він мене вів, я не знала. Зрозуміло було лише те, що ми прямували до крила, де мешкали судді та інші учасники нашого конкурсу. Захар досить міцно тримав мій зап’ясток, проте – з обережністю, постійно зиркав, чи не надто стискає його.

Нарешті ми зупинились в незнайомому коридорі біля одних з купи дверей. Я хоч дихання змогла перевести. Мої очі миттю опустилися до навісного замка:

- Тут замкнено на ключ, як ти збираєшся всередину потрапити? Чи в тебе чарівним чином він є? – трясця! В голові одразу промайнуло, що як він справді в нього виявиться, треба мерщій тікати назад, бо це вже занадто дивно.

Чоловік озирнувся навкруги, а тоді підскочив до вогнегасника, взяв його, підійшов до дверей і зі всієї сили вдарив по замку, той швидко злетів, залишаючи по собі відлуння, коли залізо торкнулося підлоги.