Глава 21

Мені не хотілося повертатись до інших. Не хотілося відчувати на собі допитливі або осудливі погляди. Мені не хотілося щось комусь пояснювати, розповідати свою історію та відкривати душу. Не хотілося…

Коли тітка довідалась про моє рішення покинути слідство, то влаштувала справжнє «солодке» життя, виносила мізки мені й моїм батькам ледь не щогодини. Докори та погрози сипалися від неї, немов рясний дощ, аж доки я остаточно не пішла. Однак ще гірше почалося, коли вона дізналась про мої успішні кроки в моделінгу. Для неї це стало конкретним ударом, оскільки тітонька вважала це ремесло – розпустою, а всіх моделей автоматично робила повіями. Звісно, просто відчепитися моя родичка ніяк не могла собі дозволити, тож залучила свої зв’язки та напустила на мене журналістів. Найогидніше, що історію, яка нещадно обпікала, яка жалила своїми болісними спогадами про Івана, що помер за моєї вини, тітка розголосила з особливим «шармом», аби журналісти не давали мені й кроку вільного зробити. І вони не давали, адже справа стосовно серійного вбивці, який вбив і мого колегу також, була резонансною. А тут я ще й так неочікувано змінила сферу своєї діяльності.

На щастя, керівник відділу, де я раніше працювала, завжди чудово ставився до мене. Він не перебував у підпорядкуванні моєї тітки та й взагалі не боявся її, тож допоміг позбутись нахабних журналюг.

Сказати, що вона лютувала – то нічого не сказати. Смикала за всі важелі, аж поки мої батьки, хоч я їх і просила цього не робити, відмовилися від будь-якого спілкування з нею. Тільки тоді її трохи й відпустило, проте я навіть чути про власну тітку нічого не хотіла.

Непросто мені було витримати слова родички та натиск, який збільшувався з кожною наступною хвилиною. Вона хіба не обценьками витягала моє почуття провини на поверхню, яке я старанно намагалася не виказувати в її присутності. Часом мені здавалося, що тітка до своїх цигарок додавала якісь наркотичні рослини, адже за пів години нашого напруженого спілкування, в мене затуманило голову, однак нічого нового я їй не розповіла. Чужі таємниці – залишаться таємницями, а інше – вона й так вже знала.

Зате хоч мою версію про умисне отруєння слідча сприйняла серйозно. Звичайно, вона, мабуть, остання людина на цій планеті, думка якої мене хвилювала, проте для розслідування це матиме чимале значення. Сподіваюся.

Я вийшла до інших неспішно, якомога ретельніше уникаючи їхніх поглядів, хоч відчувала ті своєю шкірою. Наступною Валентина покликала Аліну, а мені довелося сісти на своє місце, що знаходилось коло дівчат. Куди подіти свої очі я не уявляла…

- То, виходить, ті плітки про тебе – таки правдиві. – Тата першою порушила гнітючу тишу між нами.

- Чому ти не сказала? В цьому ж нема нічого поганого? – Ізольда дивилася з розумінням і щирістю, та навряд хтось із них по-справжньому зрозуміє мене. Так, вона теж колись втратила коханого в страшній аварії, проте її вини в тому не було. А якби я не потягла до того клятого будинку Івана, він би залишився живим. Знайомий біль швидко нагадав про себе, стискаючи мене, ніби лещатами. Якщо дівчата забажають, то і так знайдуть необхідну інформацію, в мовчанні я вже сенсу більше не бачила, тож видихнула й все розповіла.

Ізольда, Віра, інші, хто сиділи неподалік, і чули мене, не відривали своїх поглядів. Різне в них читалося, здебільшого – співчуття, хоч я його і не потребувала.

- Що ж, твоя тітка – дійсно страшна людина, нічого не скажеш. – Тата зиркнула в бік дверей нашої новоствореної кімнати для допитів. – Однак ти геть божевільна, якщо вважаєш себе винною у вбивстві твого колеги.

- Тато, будь ласка, я не хочу зараз…

-…ні, ти вислухаєш мене! Вислухаєш, Мелісо. Ти робила все, аби якомога швидше спіймати вбивцю, аби не з’явилося нової жертви, аби запобігти злочину. Те, що сусіди чи то не помітили того покидька, чи то він їх обдурив, а потім виник, мов привид, не означає, що вина – твоя. Гаразд, припустімо, ви не пішли до його будинку і той хворий знову когось вбив, хіба тоді ця смерть не була б через тебе? А інші смерті теж, виходить, на руках слідчих, бо ви ж не спіймали вбивцю раніше? Ти хоч уявляєш, як би потім картала себе за те, що не перевірила будинок? Впевнена, не менше, ніж зараз. Тож припини вже займатися цією руйнівною справою та скажи краще, що думаєш стосовно вбивства Аріни?

Купа очей одразу вперлися в мене, очікуючи якихось слів. Я навіть розгубилася, бо гадала, що безліч різних запитань литимуться водоспадами. Однак, ні. Навпаки, тиша настала така, що ми аж голоси слідчої та Аліни чули. Треба було щось говорити, тож я просто казала те, що більш-менш склалося в моїй голові:

- Ну, я впевнена, що Аріна тікала. Найдорожчі речі вона не полінувалася скласти так, аби не зім’яти їх. І хоч ті випали з її рюкзака, яким дівчина ймовірніше всього відбивалася, вони все одно залишились в нормальному вигляді. – Я на мить зупинилася, навколо й подихи свої затамували, уважно слухаючи. Пані Одарка і Захар взагалі підійшли до нас, навіть пані Стефанія прислухалася до моїх припущень. – В маєтку дійсно відбуваються певні дивні речі, тож Аріна могла про них довідатись, злякатись і спланувати спробу втечі. На жаль, марну спробу. Або ж вона й мала до чогось таємного відношення і її захотіли «прибрати». Проте є певний факт, який наштовхує мене на зовсім негативні думки.

- А це що, ще позитивні були?

- Так, Тато. Це ще позитивні. Річ у тім, що Аріна схожа на сплячу красуню, яка зображена на понівеченому папері: довге доглянуте волосся одного кольору, гарні риси обличчя, чубчик, завитий, як і у красуні з цієї казки, та нарешті саме розуміння слова – «красуня», бо ж Аріна справді була красунею. Зображення залишили не просто так, це або помста, або… маніяк.