Глава 19

Як можна відчути себе героїнею фільму? Зараз поділюся. Треба просто побувати на моєму місці, на якому я сама бувати зовсім не хотіла, бо це моторошний фільм, гнітючий, такий, що пробирає до кісточок. Стовідсотковий трилер, залишалося тільки сподіватись, що хоч не з елементами жахів.

Не знаю, як, проте мізки мої спрацювали вчасно, я дістала мобільний телефон та попри тремтіння в руках швидко все сфотографувала. Добре, що штучна відсутність зв’язку не вплинула на те, аби я про мобільник забула, як деякі дівчата. Враховуючи цю жахливу подію, блокування нам можливості спілкуватися з зовнішнім світом набуло тепер дещо інших відтінків.

Мені вдалося впоратись до того, як підбігли пані Стефанія разом з іншими, які теж наважились прийти сюди. Жіночка вмить зблідла й схопилася за серце, лікарка присіла поряд з тілом, потираючи своє чоло, дехто з дівчат закричав, а охоронці застигали на місцях, наче воскові фігури.

- Що…? Як…? Як таке можливо?! – пані Стефанія крутила головою, ніби відмовлялася вірити власним очам. Я б сказала, що вони в неї наповнилися сльозами, однак, заплакати – наша суддя таки не заплакала.

- Схоже, це дійсно вбивство. – Лікарка нічого не чіпала, тільки обдивлялася. – Смерть настала через удар каменем по голові, ймовірніше цим. – Вона кивнула в бік кущів, де той і лежав. – Але точно сказати може тільки судмедексперт.

- Треба негайно викликати поліцію і до її приїзду знаходитись тут, аби ніхто не підходив до місця злочину.

- Пані Мелісо, йдіть разом з пані Тетяною до вашої кімнати. Взагалі… всім учасницям краще пройти до своїх кімнат. – Жіночка навіть не дивилася в наш бік, вона не відводила погляду від тіла Аріни, її помітно хитало, наче рослину від вітру.

- Зрозумійте, якщо за місцем злочину не пильнувати, вбивця може щось змінити на свою користь.

- Пані Мелісо! Ми без вас розберемося. Йдіть вже, будь ласка.

- Чому ви не викликаєте поліцію? Чого чекаєте? Поки станеться наступне вбивство? Ви ж розумієте, що воно станеться. Оця сторінка зі сплячою красунею, вона не просто тут опинилася, так діють серійники. Почуйте мене хоч зараз! Викличте поліцію! Негайно!

- Припніть язика, шановна!

- А чого ви не слухаєтеся Меліси? Дійсно, чому ніхто не викликає поліцію? Чи ви не бачите перед собою труп?! – нерви у Лєри здали остаточно і вона також накинулася на пані Стефанію. Лікарка підвелась та стала поперед дівчини, бо здавалося, що та за мить бійку розпочне.

- Хлопці, відведіть їх! – пані Стефанія вже навіть не гаркнула, директорка віддала справжній наказ. Дмитро хутко підскочив до Лєри, яка лаяла його та чимдуж лупцювала по руках, забороняючи себе чіпати. До нас з Татою теж підійшли чоловіки, зиркаючи з обережністю, ніби то ми вбивцями і є. Нічого не залишалось, як піти геть. В мене спиною пробіг неприємний колючий мороз, бо таке враження було, наче пані Стефанія та й інші організатори в змові, наче вони щось знають, наче щось приховують, і від того ставало ще страхітливіше.

Я летіла одним із коридорів маєтку, а не йшла. Окрім стукоту власного серця взагалі більше нічого не чула, картини з минулого, яке я старанно намагалася викинути зі своєї пам’яті, змішались з тим, що споглядали мої очі декілька хвилин тому. Охоронець тримався на відстані, хоч мені було байдуже на нього, єдине – рук розпускати я б йому точно не дозволила!

Несподівано з якоїсь кімнати виринув пан Захар, я не встигла зупинитись, тож зненацька врізалася в нього. Він спочатку, мабуть, хотів якось пожартувати, бо вустами мазнула хитра усмішка, але побачив мій вираз обличчя й вмить став серйозним:

- Мелісо, що трапилося? Ви вся бліда… і тремтите! З вами все гаразд? – чоловік поглянув на Тату, Лєру, інших дівчат та охоронців, які йшли позаду і вже майже мене наздоганяли. – Що відбувається? – пан Мартін примружився та навіщось обхопив однією рукою мій стан. – Я чекаю відповіді.

- Вбивство… Сталося вбивство…, – по моїх щоках знову покотилися сльози, може й добре, що він мене тримав, бо я могла впасти будь-якої миті.

Чоловіка, немов пронизало, він і сам помітно зблід. Пан Мартін невідривно дивився мені прямо в очі з пів хвилини, а потім зиркнув на всіх інших. За тим, як вони виглядали, він зрозумів, що перепитувати сенсу ніякого нема.

- Вона піде зі мною.

Я навіть промовити нічого не встигла, як Захар потягнув мене кудись. Кімнати минали, ніби зупинки в метро, аж поки ми якимсь чином не опинилися в його апартаментах. Він став напроти та обійняв за плечі:

- Мелісо, розкажи все, як є. Без поспіху й нервів. Якщо можеш, звісно.

«Якщо можеш, звісно». Я могла. Звичайно могла. Та чи тільки сподобається йому це? Однак снаги сперечатися зовсім не було. Єдине, що мене стримувало, це суцільні підозри, які виникали на кожному кроці. І спрямовані ці підозри в першу чергу – саме організаторам.

- Може води? – чоловік не дочекався відповіді, налив мені її та простягнув повну склянку. Я мовчки зробила декілька ковтків, збагнувши, що треба повертатись до себе, бо Тата – зовсім там сама, а як Ізольда й Віра – взагалі невідомо.

- Дякую за воду. – Здатність розмовляти нарешті повернулася. Я поставила склянку на столик, помітивши на ньому розгорнутий записник, де на одній зі сторінок були написані прізвища та імена учасниць, а напроти – наші оцінки за всі три випробування. І за останнє, результати якого нам так і не повідомили, Захар поставив мені довгоочікуване п’ять. Цікаво, це за те, що моя одежа просвічувалася, чи як? Друге місце посіла Ізольда, третє цього разу отримала Віра. Очі миттю опустилися вниз, Аріна теж відзначилась, тільки не в гарному сенсі, бо мала передостаннє місце, передостаннє…