Глава 17

- А ніхто й не заперечує, що Меліса – одна з найкращих, так, власне, і є. – Чоловік знову перевів на мене погляд. – Але я б хотів, щоб ви не просто впоралися на відмінно, а стрибнули вище своєї голови. Хочу побачити щось зовсім інше і геть незвичне, щоб в мені зарухалися всі мої застиглі механізми.

Здавалося, що це в мені ось якраз і зарухаються ті механізми. Ох, вміє ж він сказати, я навіть не знала, від чого в мене більше подих перехоплювало: від його поетичних слів, чи від обурення?

- За це треба ще випити чаю. Тільки... зачекайте трохи, лишень на один дзвінок відповім. – Пані Одарка схопила мобільний, підвелася і відійшла, розмовляючи бездоганною французькою. От цього мені й бракувало! Я відчувала погляд того дивного чоловіка аж шкірою, і чого вирячився?

- Не думав, що ви так нервуєте через конкурс та оцінки, ви не схожа на людину, яка все близько до серця сприймає. – Пан Захар почав вдруге розливати всім чай.

- А я і не сприймаю. Повірте, нерви тут ні до чого. – Тьху! Навіщо я це бовкнула!

- Тоді в чому ж річ?

Може хоч цьому сказати правду? А що, подивитися, сміливий він чи теж зациклений на конкурсі й вигоді з нього.

- Я гадаю, нас отруїли. Підозрюю, що хтось з конкуренток, бо в нашій четвірці – троє займали перші місця.

Пан Мартін за мить став ще серйознішим, ніж був. Він уважно обмірковував кожне моє слово.

- Мелісо, ви впевнені? Адже щоб робити такі висновки, потрібні досить вагомі докази.

Зрозуміло все з ним. Нічого нового, я так і знала.

- А ви почекайте ще трохи, будуть вам докази.

Його брови смикнулися:

- На що ви натякаєте?

- А ви на що натякали, коли сказали дуб запам’ятати?

Чоловік нагородив мене прискіпливим поглядом, але потім в його очах затанцювали веселинки:

- О, невже ви подумали, що я вам місце наступного випробування підказав? – він взяв до рук філіжанку і зробив ковток чаю. Як мені кортіло на голову йому той чай вилити! Це щось! – ні, Мелісо, я вже говорив, що принципово прямий і чесний. Я граю за правилами.

Та ти що! Сама шляхетність! Скоріше б вже пані Одарка повернулася, бо довго з цим «принциповим» не витримати.

- Я хотів, аби ви запам’ятали дуб з іншою метою, – чоловік поклав руки на стіл і несподівано нахилився ближче до мене, – до нього є короткий шлях. Погляньте в той бік, – пан Захар махнув головою і я повернулась, – бачте, там ледь помітна стежка, що з садочка йде прямісінько до лісу? Якщо нею прямувати, то можна вийти до того дубу та галявини, на якій він знаходиться.

- І навіщо мені ця інформація? – я знову поглянула на пана Мартіна і відхилилася, бо щось він був занадто близько. Чоловік уважно дивився мені в очі, ніби... милуючись? Чого це він? Аж мурахи побігли.

- Я хотів запросити вас на прогулянку верхи. Лише вдвох. До того дубу, а там влаштувати пікнік. Власне, аби ви мене обрали, ми б вже прямували туди. Проте сподіваюся, днями зможемо втілити цей задум? – його погляд опустився до моїх вуст. А потім до шиї. А потім і до ключиці. Я не знаю, куди б він опустився далі, однак витримка покинула мене.

- Ні, не зможемо! – напевно пролунало це досить гнівно, бо пан Захар спантеличено знизав бровами:

- Чому?

- А чого це я маю їхати з вами на прогулянку?

- А чом би й ні?

Оце нахабство! То він тільки пальцем поманив, а я повинна бігти за ним одразу?!

- Послухайте, скажіть відверто, чого ви до мене причепилися?

Він ще й усміхатись надумав!

- А що тут незрозумілого? Бо ви мені подобаєтеся, Мелісо.

- А ви мені – ні! – я крикнула. Так, я це зробила. До того ж, здається, перебільшила з гучністю, бо пані Одарка зиркнула в наш бік і навіть говорити припинила. Проте, схоже, пролунало це досить переконливо, аж занадто, оскільки пан Мартін похапцем став серйозним і миттєво віддалився. В його очах панувала розгубленість.

- Вибачте, Мелісо. Я, мабуть, неправильно вас зрозумів. Я помилився. Прошу вибачення за це. – Чоловік зненацька підвівся і підсунув свій стілець до столу. – Більше не набридатиму вам. Гарного дня. – Пан Захар вже з ввічливості усміхнувсь, підійшов до пані Одарки та попрощався з нею, а потім коротко мазнув по мені поглядом і попрямував геть.

Все відбулося так швидко, що я і сама не встигла нічого зрозуміти. Не знаю, чи не погарячкувала таки? Негарно було з мого боку кричати на нього та ще й отак прямо говорити, що він мені не подобається. Якось надто грубо вийшло і геть не в моєму стилі. Після вчорашнього я зовсім не можу вгамуватися. Але повернулась пані Одарка та не дала довго аналізувати, розпочавши розмову про натхнення та її нові ідеї.

Коли я прийшла до кімнати, моя сусідка вже лежала на ліжку та роздивлялася щось у телефоні. Тільки, що там роздивлятися можна, доступу до Інтернету все одно нема. Хіба може старі світлини гортала.

- Як минуло? – Тата коротко зиркала на мене.

- Минуло. – Не хотілося мені зараз душу перед нею відчиняти. Хоча перед цією дивачкою того робити напевно взагалі ніколи не слід. – А в тебе?