Глава 16

Щось надзвичайно яскраве світило мені в очі, хотілося їх розплющити. Дзвін у вухах поступово стих, а ось ламкість в тілі ще відчувалася. Поруч лунали чиїсь знайомі голоси, я спочатку не розрізняла, чиї вони, але потім впізнала Ізольду…

- Ізольдо! – я підхопилась й одразу пошкодувала про своє рішення, адже кімната почала хитатися.

- Гей, не так швидко, подруго.

Я повернулася в інший бік, на ліжку лежала Тата.

- Де ми? – я ще не могла нормально бачити, розуміла тільки, що ми знаходимося всі разом в одній просторій та світлій кімнаті.

- В палаті. Точніше, щось на кшталт цього.

О, голос Віри, значить тут дійсно всі. Всі, кого…

- Дівчата, нас отруїли?

Навкруги нависла тиша. Запаморочення пішло і мій зір нарешті повернувся. Дівчата мовчали. Хоча, що їм говорити? І так все ясно.

- Офіційно такої версії не існує, але…

- …але ти й сама це чудово усвідомлюєш, Тато. Ми викинули той ніж і нас провчили.

- Не кажи такого, Мелісо! Мені лячно стає. – Ізольда натягнула простирадло аж до носа.

- Чому ви одразу вважаєте, що нас навмисно отруїли? Може ми просто з’їли щось не те?

- Ага, тільки ми вчотирьох? Чи ти бачиш когось ще, окрім нас? І якесь дивне харчове отруєння, тобі так не здається? Адже симптоми зазвичай геть інакші, – я помотала головою, а тоді всілася на ліжку, – вибач, Віро, але тут все вказує на той сценарій, якого я і боялася. Та найгірше, дівчата, виходить, що за нами спостерігають. Постійно. І я гадаю, це хтось серед учасниць таким чином конкуренції позбавляється. Звичайно, не без сторонньої допомоги. Можливо, це навіть хтось серед нас…

- Мелісо, ти що! – очі в Ізольди збільшилися втричі. Вона також сіла на ліжку, впираючись в мене приголомшливим поглядом.

- Саме так. Але…, але тоді я не розумію, чому Аліна – одна з потерпілих? Вона жодного разу не була найкращою. Може стала свідком чогось забороненого? – і тут я згадала про те, що сама випадково побачила нещодавно: Лєру й охоронця, які палко цілувалися. А чи не допомагає він, бува, їй з конкурентками питання вирішувати? Моя брова стрибнула вгору. – А напої ми ж не самі брали, нам їх цього разу приносили до столика. До нас підходив, здається, лише один з охоронців.

- Ти на Дмитра натякаєш? Але який йому з того сенс?

Я не могла сказати Таті правду. Особливо після нашої останньої з нею розмови, де на мене чекало купу цікавих відкриттів. Віра – теж сама собі на думці. З них всіх я довіру мала тільки до Ізольди, тому вирішила, що краще не ділитися поки своїми здогадками. – Не знаю, він якийсь дивний.

- Та тут не тільки він один – дивний, не винним же його одразу за це робити?

- Тата має рацію. – Три пари очей одразу вперлися у Віру. Це вона тільки-но Тату підтримала? – гадаю, ми перебільшуємо. Дівчата, пропоную думати краще про конкурс, а не грати у детективів.

Всі мовчали. Зиркали один на одного і мовчали. Я підвела руки догори:

- Як скажете! – сперечатися наміру не мала, проте в голові у мене було зовсім інше. Я відчувала, що на цьому не скінчиться. Треба бути уважною і придивитися до Лєри. Здається мені, вони з тим Дмитром щось таки замислили. Необхідно якось роздобути план маєтку, можливо, саме він дасть відповіді на мої запитання.

Аж ось двері неочікувано відчинилися і до нас завітала лікарка. На її обличчі світилася привітна усмішка.

- Доброго ранку, дівчата! Ну, як ви? – жіночка підійшла до вікна та відчинила його на провітрювання. – Бачу, що вже все гаразд?

- Скажіть, чим нас отруїли?

В кімнаті запанувала цілковита тиша. Пані Вікторія припинила усміхатися і поглянула на підлогу. Та її пронизували чотири пари очей, тож треба було відповідати. Вона видихнула і знову перевела погляд на мене:

- Чому ви, Мелісо, вирішили, що вас всіх отруїли?

- А це хіба не очевидно?

- Мені – ні. Оскільки медичну лабораторію ми з собою не захопили, то і виявити, що саме спричинило ваші стани, теж неможливо.

- Ви ще припустіть, що це від хвилювання.

- Я б не стверджувала, але така вірогідність цілком велика.

- Що? – тут вже й Тата не змогла слухати цей маразм, – ви серйозно? Тобто ми знепритомніли та пів доби проспали від звичайних нервів?

Несподівано до кімнати увійшла пані Стефанія, вигляд вона мала досить спокійний, поки не побачила нас. Жінка одразу зрозуміла, що діалог між нами та лікаркою складається непростий. Її обличчя миттєво стало суворим:

- Вітаю всіх. Як дівчата почуваються? Все минуло?

- Пані Стефаніє, чому ви приховуєте, що нас отруїли?

Ох і поглядом вона мене нагородила, в повітрі аж струм промайнув.

- Що за вигадки, Мелісо! Як таке могло народитися у вашій уяві?

- В тому і річ, що все це – не уява, а реальність. Я не збагну...

- Пані Мелісо! – її сталевий голос у вухах задзвенів. – Ми з замовниками відповідаємо за вашу безпеку. Про яке отруєння може йти мова?