Глава 15

Я стояла посеред чоловічої вбиральні в цілковитій темряві з відчуттям, що за мною хтось спостерігає. З краника ритмічно крапала вода, що тільки посилювало напруження. Здавалося б, та вийди ж ти звідси, двері то незамкнені, проте ні, я вперто стояла далі. В думках по колу вертілося питання, навіщо цей загадковий «хтось» вимкнув світло? Значить, тут є щось важливе, що я не повинна бачити? Чи це задля того, аби я в першу чергу його не побачила? Шкіру почало мурашити. Я чула власне дихання і якоїсь миті мені вздрілося, що хтось знаходиться поруч та навмисно, з підступним наміром пограти на страхах, намагається дихати зі мною в один такт. На декілька секунд затримала подих – і примарне дихання теж притихло.

От як можна було заскочити сюди, геть нічого не прихопивши? Чим захищатися? Чи зі мною вчинять так само, як і з Аліною? Шваркнуть по голові, а потім просто замкнуть? Чи пощастить і обійдуться звичайним ударом в пику, як вийшло з Каріною?

Крап… Крап… Крап…

Звідки лунав той звук? От звідки?

Крап… Крап… Крап…

Треба щось робити, бо так і з глузду з’їхати недовго. Я зовсім помаленьку просунулася в бік дверей. Наче нічого не відбулося. Знову відійшла на два кроки, однак несподівано десь зовсім поряд вкотре почувся дивний шурхіт: щось реально рухалось, щось громіздке. Трясця! Та де ж воно? Де?! Бо таке враження, що руку простягнути можна й доторкнешся до нього! Здається, за стінами щось знаходилось, щось на кшталт певного механізму чи навіть потаємного проходу. Можливо, саме так і зник той, кого Каріна вважає привидом. Ізольда, до речі, коли вночі якимсь чином випарувалась з нашої вбиральні, а потім раптово з’явилася в коридорі, теж могла зайти до таємного проходу. Точно! Чому я раніше не здогадалася? Необхідно роздобути план маєтку, цілком вірогідно, що на ньому зображені всі таємничі закутки.

Шурхіт віддалявся, я також ще на крок відступила, а потім…, потім двері різко відчинилися й з коридору линуло світло.

Від несподіванки я так перелякалася, що миттю відскочила, ніби теж, як і Каріна, привида побачила. І світло до кімнати загадковим чином повернулось.

- Пані Мелісо?

Надто знайомий голос, аби його не впізнати.

- Ви дверима випадково не помилилися? – де-де, а тут Захар Мартін стовідсотково не очкував мене зустріти. – Щось трапилося? – напевно вигляд я мала настільки розгублений, що чоловік запідозрив недобре.

- Ні. Тобто, так! Перехвилювалася на випробуванні, дійсно помилилась. Буває. – Що я базікала? Але з іншого боку, дещо мене насторожувало: пан Захар прийшов саме після того дивного звуку. Збіг? І перед тим, як увійти, я точно чула чоловічий голос… Ще й світло з’явилось, коли він сюди приперся. Все це наштовхувало на певні роздуми. І явно не на його користь.

Чоловік уважно дивився на мене, пильно так, завзято. А потім несподівано наблизився і простягнув назустріч руку.

- Що ви робите? – я хотіла знову відскочити, але позаду знаходився вмивальник, тож нікуди було.

Пан Захар доторкнувся до мого волосся й обережно потягнув, а потім підвів пальці до очей та показав маленьку фіолетову квітку.

- Заплуталась у вашому волоссі. Напевно під час злету.

Я знітилася. Від того, що він знаходився так близько, думки плутались. Неперевершений аромат його парфумів змусив мене вдихнути глибше. Хтозна, як то можна пояснити, хіба винахідник щось заборонене до них додавав, бо я і про той дивний звук забула, і про вимкнене світло, і навіть про те, що неймовірно гнівалася на нього. Стояла собі, не рухаючись, та мовчки дивилася на пана Захара. Чоловік легенько усміхнувся, розглядаючи мої очі, від нього енергетика якась така линула, подвійна, чи що. З одного боку вона заспокоювала, а з іншого – навпаки нервувала.

Залишалося тільки здогадуватись, що він робитиме далі, проте пан Захар неочікувано відступив і дав мені трохи вільного простору:

- То що вас так налякало, поділитесь?

Я смикнулася та продерла горло, перш ніж відповісти:

- Сказала ж вам – нічого.

- Мелісо, коли я відчинив двері, ви стояли в темряві з поглядом заблукалої мандрівниці.

- Вам здалося.

Пан Захар повільно видихнув:

- Ви постійно брехатимете мені?

А ви постійно четвірки ставитимете? Проте вголос я цього, звісно, не промовила.

- Ви ладні думати, що забажаєте. Та це не означає, що так воно і є.

Чоловік помотав головою, склавши руки в боки:

- Як з вами складно, Мелісо.

- О, повірте, з вами – не легше.

Пан Захар чудернацьки засміявся, а потім знову вперся пустотливим поглядом.

- Тож… ви йдете? Чи може бажаєте лишитися? – останнє слово мало такий насичений присмак, що я аж здригнулася.

- Ні-ні. Звісно, йду! – Я поквапилась до виходу. Але несподівана думка, що запалала в мене в голові, неначе смолоскип, змусила зупинитись і знову розвернутися до чоловіка:

- До речі, мені шкода, що вас ніхто з дівчат не обрав, аби пообідати разом, напевно, ваш досвід їх не дуже вразив. Та ви не засмучуйтеся, можливо, наступного разу пощастить. – Я стримано усміхнулась і пішла, хоча кортіло розреготатися від його виразу обличчя. Взула я таки цього Захара. Нарешті! А що? Тільки йому можна знущатися наді мною своїми незрозумілими оцінками? Нехай трішки вгамує свій норов.