Глава 13

Я ненадовго зупинилася на ньому, дивлячись прямо в обличчя. Скільки слів одночасно у мене вертілося на язиці, але треба було стримувати себе, раз вже погодилася на участь в конкурсі, де нас так серйозно оцінюють.

- Будьте певні, я не ображаюся. – Вирішила, що краще уникати з ним будь-яких розмов, і взагалі – його самого краще уникати, аби не наговорити зайвого та не заробити собі покарання.

Пан Захар недовірливо усміхнувсь і наблизився до мене, в його виразних очах розливалася заманлива блакить.

- Мелісо, я справді не хотів би, щоб між нами виникло непорозуміння…

Але я зробила крок назад:

- Все гаразд, вам нема чого перейматися. Ви – суддя, це ваша думка, намагатимусь реалізувати надані поради.

- Мелісо…

- Вибачте, мені вже треба йти. На добраніч. – Я коротко усміхнулася та швидко повернулась до дівчат.

- Що він від тебе хотів? – вираз обличчя у Тати був такий, наче вона у змові підозрює нас обох.

- Нічого. Намагався пояснити свою оцінку.

- І що, пояснив? – а от в Ізольди навпаки, очі аж горіли, та її натяків я не поділяла.      

- Ні, я його не слухала.

- Між вами щось є? – від питання Тати дівчата застигли, а всі погляди одразу кинулись до мене.

- Ні, чому ти так вирішила?

- Не знаю, він постійно зиркає на тебе. І ти помітно розхвилювалася, коли Захар підійшов.

Щодо останнього Тата мала рацію. Чоловік дійсно викликав в мене якісь незрозумілі відчуття, не впевнена, що це саме хвилювання, але щось таки смикало мої нерви. Однак зізнаватися у цьому, та ще й Таті, я зовсім не збиралася.

- Ні. Тобі здалося.

Дівчина хитро мугикнула, але нічого не прокоментувала. Таке враження, наче Тата мене постійно у чомусь підозрює, щоправда, лише їй відомо, у чому саме. Відколи ми повернулися з вечері, вона ще й розмовляти зі мною перестала, але причини з’ясовувати в мене сил не було.

День видався досить емоційний, тому заснула я миттєво, навіть байдуже стало, які там звуки за дверима. Проте сон минув надто швидко, здавалося, ніби я тільки-но заплющила очі, як вже прийшов час розплющувати їх знову.

Не розмовляла Тата зі мною і зранку. Взагалі після першого завдання всі аж занадто мовчазними були, тож снідали майже в цілковитій тиші. Пані Стефанія повідомила, що з Аліною все гаразд і дозволила нам її відвідати. Я запропонувала дівчатам сходити до неї одразу після сніданку, всі погодились з моєю пропозицію, навіть дивна Тата.

Аліна лежала з перебинтованою головою і дивилася телевізор. Навколо її очей розповзлися такі темні й страшні синці, що тих очей майже і видно не було. В уяві миттєво виринули свіжі спогади того, як її знайшли, шкірою знову промайнув табун жвавих мурах.

Ми прийшли вчотирьох: я, Тата, Ізольда та Віра. Скажу відверто, я припускала, що Аліна не захоче нас бачити й почне капризувати, але ж ні, навпаки, вона привітно усміхнулася та запропонувала всім присісти на стільці.

- Мелісо, мені сказали, що саме завдяки твоїй пильності мене вдалося знайти, тож вважай, ти врятувала моє життя. З тобою Тетяна, здається, була?

- Тата.

- Так, вибач, Тата. А ще Ізольда. Дякую вам дівчата, аби не ви, навіть не знаю, що б могло статися. – Попри темно-синю фарбу навколо очей, щирість в них палала яскравіше.

- Ну, добре, що все добре. – Я не знала, чи запитувати в неї те, що хотілося, адже моє питання могло її рознервувати. Проте за мене це зробила Тата:

- То хто вдарив тебе по голові?

Дівчина хоч і здригнулася, але відповіла одразу:

- Уявлення не маю. Чесно. Я пам’ятаю лише, як повернулася до кімнати, взяла ніж, потім спустилася сходами, підійшла до дверей лоджії та почала їх відмикати, а далі – все, суцільна темрява.

- От і навіщо ти туди полізла!

- Та я чудово розумію, Віро, але вже купу років маю ту згубну звичку, дотримуватись їхніх дурнуватих правил мені складно. Я думала, швидко впораюсь і повернуся, але…

- Нічого, сподіваюся, вони якнайшвидше викличуть поліцію та все з’ясують. – І після цих слів Ізольди погляд в Аліни миттєво згас.

- Ні, дівчата, не буде ніякої поліції. Організатори не хочуть, аби цей інцидент набув розголосу, враховуючи, що стався він в перший же день конкурсу.

- Що? Мені не почулося? – але за її виглядом, я зрозуміла, що ні. – Почекай, і ти погодилась? Вони що там, геть з глузду з’їхали?! Це кримінальна справа, тебе вдарили по голові та зачинили мокру на лоджії! Хіба можна на таке заплющувати очі?

- Мене, що…? Зачинили?

А щоб його! Їй і про це не розповіли! Я видихнула та спробувала промовити якомога спокійніше:

- Так, Аліно, хтось замкнув двері на ключ. Тому я й кажу, що це кримінальна справа, вони мають…

- Вибачте, дівчата, я втомилася і хочу відпочити. Дякую, що провідали мене, але вам вже час. – Аліна змінилася на обличчі, вона зблідла й від цього її сині кола стали ще помітнішими.