Глава 10

Але це була рука. Звичайнісінька рука… пані Софії.

- Що там таке, люба?

Як я хоч філіжанку з кавою вчасно поставила на стільницю, інакше вся кімната зараз була б коричнева. Я дивилася на жінку, навіть не кліпаючи, тремтіння стрімко підіймалося від ніг, а дихання… не знаю, здається я про нього зовсім забула. Як встигла схаменутись, аби не вилаятися на всі заставки, хтозна, бо в голові лише зухвале й вертілося.

Пані Софія мені люб’язно усміхалася, а я у відповідь і звуку видати не могла, лише хапала ротом повітря, намагаючись згадати нормальні слова.

Звідки вона взялася? Чому я не чула, як жінка увійшла? Що за маячня у них тут коїться?

Вона терпляче чекала, поки до мене повернеться здатність спілкуватися. Треба було щось говорити, бо жіночка могла б подумати, що одна з учасниць – несповна розуму.

Я помотала головою, глитнула і лише, коли холод від рук відступив, відповіла:

- Мені дещо почулося.

 Пані Софія махнула рукою, наче такої відповіді й очікувала:

- Ти не дивуйся тим дивним звукам, водостічні труби тут не такі вже й нові, тому іноді їх стугін трохи лякає. Не хвилюйся, до цього швидко звикнеш. І розповіді про привидів теж не слухай, скільки я працюю в маєтку, ще жодного не бачила.

А от Каріна іншої думки. Але промовила я не це:

- Так. Напевно. Дякую. – Я миттю вилетіла з кухні, геть забувши про каву. Серце стукотіло, немов скажене. Я навіть не могла пригадати, чи той звук лунав у присутності пані Софії, чи вже ні. Я так поспішала, що не помітила Тату і врізалася в неї.

- Вибач, будь ласка! Я..., я ненавмисно...

Дівчина дивилася на мене спантеличено:

- Та бачу, що ненавмисно. Що з тобою? Чому ти вся тремтиш?

Я спочатку хотіла все розповісти, але Тата – загадкова й суперечлива особистість, мені нічого про неї не відомо, тому краще подібні теми з дивачкою не обговорювати, хоч в нас і щось на кшталт перемир’я. Тож я видихнула і відповіла досить стримано:

- Не звертай уваги. Звичайне хвилювання перед першим завданням.

- Ага. – Тата примружилась та провела по мені прискіпливим поглядом. – Ну, гаразд. Ходімо тоді, а то нам вже час збиратись. – Вона не повірила, стовідсотково, але все ж не допитувалася.

Ось нарешті й настала мить приготувань до першої фотосесії. Нас всіх знову зібрали в одній кімнаті. Як і було обіцяно, ми тягли перемішані картки, позначені номерами, вони й вказували на чергу кожної з нас. Чотири покарані дівчини обирали серед останніх номерів, які для них залишили навмисно. До речі, Тата якраз і витягла останню картку, проте, здається, не переймалася від того взагалі.

Мені ж дістався номер чотири, що беззаперечно тішило, бо я не люблю довго чекати.

А далі почалося. Вбрання у нас всіх було однакове: чорний окремий купальник, а поверх довга тісна сітка такого ж чорного кольору. Волосся всім також просто розпустили, зробивши відомий «мокрий ефект», а от макіяжі відрізнялися, підкреслюючи особливу красу кожної з нас.

Ми нарешті познайомилися з частиною нашої команди, я навіть декількох знайомих візажистів зустріла. Виявляється, всі вони мешкали в іншому крилі будинку. І чого нас так розділили? Хтозна.

Біганина та гомін довго не припинялися. Знову з’явилося відчуття, що ми знаходимося у вулику. Перед початком нам розповіли правила безпеки поводження на воді, а також пояснили, що після завершення знімання кожна з нас має прямувати до загальної кімнати, де нас вдруге приведуть до ладу, ми зможемо передягтися у свій одяг та, зрештою, чекатимемо, поки не повернуться цілком всі дівчата. Покидати цю кімнату заздалегідь заборонили, можна було вийти лише до вбиральні, що знаходилася поряд. Після випробування ми повинні зустрітися з суддями, аби обговорити наші результати та дізнатися рейтинг.

Якщо відверто, майбутня зустріч з паном Сократом починала мене хвилювати, кортіло справити на нього гарне враження та, звісно, запам’ятатися. А ще, коли дівчат нафарбували, конкуренція відчулася значно гостріше, адже всі виглядали просто неперевершено.

Чекали на свій вихід ми в нашій тимчасовій гримерці, аби не перетинатися з тими, хто вже сфотографувався, щоб ніхто нічого не переповів. Першою пішла дівчина Марія, як тільки двері за нею зачинилися, напруження серед нас помітно зросло. Особливо хвилювалася Ізольда, якби не мейк вона біліша за крейду була б. Я намагалася її заспокоїти, говорила на різні абстрактні теми, розповідала кумедні історії, та лише, коли подруга схопила мене за долоні, тільки тоді видихнула і трохи вгамувалася. Я не могла не помітити, як на все це реагувала Тата, вона гнівалася, відверто гнівалася, але я уявлення не мала, в чому причина її гніву. Чого дівчина так ставиться до Ізольди? Адже та, як біла пухнаста кульбабка, хіба до неї можна ставитися якось інакше?

Моя черга настала досить швидко, я навіть не встигла зрозуміти, що вже треба йти. Всередині все затріпотіло, нерви натягнулися, мов гітарні струни, а на шкірі відчувся лоскіт від мурах. Проте збиратися та опановувати себе я вміла, досвід – є досвід, тому видихнула, розправила плечі й вирушила на своє перше випробування.

Коли я вийшла на вулицю, до обличчя швидко доторкнулась осіння свіжість, а тіло огорнула прохолода, проте я не звертала на них уваги, адже зосередилася на своїй поставі, ході та виразі обличчя. Шлях до місця призначення освітлювався невеличкими ліхтариками. Якщо відверто, йти не так і близько, замерзнути можна ще до занурення у воду, проте я вже бачила попереду свою локацію, тому всі думки були саме про це.