Глава 9

Я, не приховуючи, зітхнула з полегшенням. Напруження миттю пішло геть і м’язи на ногах нарешті розслабилися. Поклала телефон до кишені, а пальці на всяк випадок сховала в долоні, щоб чоловік не помітив нервового тремтіння. Щось я тут аж занадто емоційна, зазвичай, зібраніше поводжусь. Аби остаточно заспокоїтися, перевела очі на інших коней, які, не відволікаючись, паслися неподалік. 

- А ви працюєте тут? Доглядаєте за конями? – не знаю, що такого я запитала, але незнайомець застиг, перш ніж відповісти, щось його зупинило. Він вкотре зосередив на мені свій проникливий погляд та загадково примружив очі, ніби оцінюючи кожне майбутнє слово. Дивно. Я нічого не розуміла й відверто розгубилася. Це що, виходить, я викликаю в нього підозру? Але чому? Що в мені такого може викликати недовіру?

Чоловік підвів голову, затримався, а потім знову опустив її, трохи нахиливши набік. Він справді придивлявся до мене, як детектив до речового доказу. Може це все через суворе правило, яке нам вчора оголосила пані Стефанія?

І ось дивак начебто усміхнувся… Усміхнувся ж? Так, мені не здалося, незнайомець дійсно усміхався. Аж крикнути захотілося від чергової порції полегшення. В мене уява вже активно малювала, як він кличе когось з організаторів та звинувачує в тому, чого я точно робити не збиралася. А тут варіантів безліч, враховуючи, що я знаходжуся біля коней, до яких і наближатися зась.

- Можна й так сказати. – Нарешті пролунала відповідь на моє запитання, хоч я встигла забути, що й запитувала. Отже, ще один працівник. Чоловік був досить міцний за статурою, з широкими плечима та вправними руками, бо досить вміло поводився з конем, напевно, на посаді конюха вже не перший рік. Він трохи повів бровою та знову усміхнувся, відкриваючи моїм очам привабливу ямку на щоці. Маю визнати, в нього на диво приємний голос і мила світла усмішка.

Несподівано кінь підвів ногу та декілька раз протягнув по землі.

- А ви сподобались Сходу.

- Схід? То його звати Схід? – Я сперлась руками на огорожу, звертаючись до коня, – Схід, який же ти гарний. Яке гарне в тебе ім’я. – Здається, кінь мене зрозумів, він підвів голову і гордо потоптався на місці. Я не змогла втриматися, щоб не зрадіти, мов дитина.

- Може хочете погладити?

Він знущається? Ні, він точно знущається! Та звісно хочу! Але без ризику для участі в конкурсі.

- Я б залюбки, але нам заборонили наближатися до коней. Сказали, що їхній власник, пан Захар, надто суворий, велів навіть не дихати на них, тож... я не можу...

- Хіба? Я знаю пана Захара, він точно не такий.

- Ну, можливо для вас і не такий. А от нам наближатися не можна.

Чоловік стримано усміхнувся, а потім якось хитро поглянув:

- Можете зайти та погладити. Не хвилюйтеся, я нікому не розповім. Обіцяю.

- Якщо ви жартуєте, то маю сказати, що це не зовсім смішний жарт.

Проте чоловік доволі серйозно запевнив:

- Ні. Зовсім не жартую. Заходьте. – Він махнув головою в той бік, де відчинялася огорожа. Ну, що можу сказати, довго я не розмірковувала, зиркнула на маєток, потім позаду себе, переконалася, що поблизу нікого нема, і швидко прослизнула до коня. Схід сам наблизився до мене й почав з задоволенням ніжитися в моїх розгорнутих долонях.

- Який гарний. Хороший. – Я розмовляла зі Сходом, поступово поринаючи у свої дитячі спогади, коли в селі, де проминуло все моє дитинство, ходила на луки й так само гладила і годувала чимось смачненьким коней та інших тварин. На якусь мить я навіть забула, що чоловік поряд, хоча тіло продовжувало відчувати його уважний погляд, шкіра аж нагрівалася від цього.

- Знаєте, я змалечку мріяла займатися верховою їздою, але можливості не було. Проте любов до коней і захоплення ними тільки посилилися. Як на мене, вони знають все і про всіх, а ми цього геть не усвідомлюємо.

- Розумію. Це чудова риса. Люди, які люблять тварин, мають добре серце.

Здається, чоловік почав придивлятися ще уважніше. Говорить, наче й серйозно, проте в його очах постійно мерехтять таємничі вогники, і я ніяк їх не могла збагнути. Що він хоче в мені розгледіти?

- До речі, я – Меліса. Як, напевно, ви вже й зрозуміли, одна з учасниць конкурсу. А вас як звати? 

На вустах незнайомця заграла загадкова усмішка. Він зробив крок назустріч і хотів щось відповісти, але біля маєтку несподівано пролунало моє ім’я. Я одразу впізнала голос, це Ізольда кликала мене. Ну, звісно, стільниковий зв’язок для нас в обмеженому доступі, тож погукати можна тільки так.

Йосип голий! Я ледь не присіла, як в шпигунських фільмах. В мене аж серце до п'ят гепнулося!

- Вибачте, маю бігти, поки ніхто не помітив. Щиро дякую, що дозволили погладити Схода, і що збережете це в таємниці, сподіваюсь, – я швидко вискочила за  огорожу, – до речі, у вас надзвичайно мила усмішка.

Я стрімголов полетіла до маєтку, не обертаючись та всім серцем плекаючи надію, що чоловік таки дотримає слова й не видасть мене. Як виявилось, нас всіх зібрали, аби ми мали змогу зателефонувати своїм рідним і недовго поговорити. Нам дали мобільний, який, на відміну від наших, мав доступ до мережі, та нагадали, що ми розмовлятимемо, як і обіцяно, під наглядом охоронця, аби ніхто нічого не розбовкав про конкурс. Хоча, що там розбовкувати? Скільки ми тут? І доби ще не минуло. Тож і посваритися за чергу не вийшло, поговорили досить швидко та й розійшлися.