Глава 7

Поки я розкладала свої речі, нам принесли вечерю – ячну кашу з тушкованими овочами та гарячий чай з м'яти. Тата навіть не повернулася, а я вирішила не чекати, поки їжа вистигне. Але тільки-но доторкнулася до виделки, як у двері вкотре постукали. Це завітала Ізольда. Незвично було бачити її з пучком на голові, я вже встигла звикнути до водоспаду снігового волосся.  

– Ти як? – дівчина насторожено зиркала на Тату і розмовляла зі мною пошепки.

– Сама поки не зрозуміла.

– Не хочеш повечеряти разом з нами? – ми обидві поглянули в бік моєї сусідки, яка так і продовжувала сидіти на підвіконні й кудись дивитися.

– Ну, я все ж запитаю, бо негарно…

– Дякую. Можеш не запитувати. Я не вечеряю.

Ми з Ізольдою водночас здригнулися. Ще й доби разом з цією дивачкою не минуло, а я вже, напевно, могла знайти в себе декілька сивих волосинок.

Зрештою, вмовляти я нікого не збиралася, схопила свою вечерю – та й бігом до Ізольди з Вірою в гості. Ну, хоч пощастило, що ми через кімнату мешкали.

– Не заздрю я тобі, подруго, – Віра швидко жвакала їжу. – Я б не хотіла залишатись на самоті з цією Татою.

– А хіба в Меліси є вибір?

– Не знаю, можливо, можна поговорити з Анною чи з пані Стефанією, з організаторами, врешті-решт, сказати, що вона небезпечна.

– Гадаю, сенсу в цьому ніякого нема. Якби в її речах знайшли ще щось, я б про це дізналася, коли з душу повернулась, а так… – я знову почула той звук, наче двері ліфта відчинилися. – Тут що, десь поблизу є ліфт?

Ізольда знизала плечима, а Віра зовсім не «по-модельному» витерла вуста рукою та відповіла:

– Ні. Ліфтів тут ніколи не було, я багато читала про цей маєток. Приміщення не реконструювали, тільки косметологічний ремонт зробили в деяких кімнатах і все.

– Ну, ви ж чуєте цей звук? Ніби ліфт відчиняється.

– Напевно це водостічні труби. Уяви, скільки маєтку років, тут що тільки не видаватиме звуків.

– Можливо, – дійсно, чого я причепилася до них? Навіть, якщо навкруги мешкали привиди, мені боятися було нічого, бо я з Татою жила. Вона – точно небезпечніша за тих привидів.

Ми вирішили довго з дівчатами не затримуватись. Поки вечеряли, чули, як повернулася Аріна, їй хтось допоміг дійти до кімнати, бо лунало багато кроків. Хоч тут вона не кричала і то добре. Я помітила, що у дівчат на приліжкових тумбах лежали однакові ключі. Мабуть, від кімнати. Дивно, я на своїй не знаходила ключа. Треба уважніше пошукати.

Я повернулася до себе, Тата вже переодягнулась у шорти та майку і, здається, готувалася до сну. Вона була без макіяжу, волосся зібрала позаду, а обличчя мастила кремом. Якщо чесно, дівчина нагадувала мені казкову ельфійку, я тільки розгледіла, що в неї були чудернацькі форми вух. До речі, тіло вона мала вишукане: струнка, в міру м’язиста, підтягнута, з гарними вигинами та жіночими окрасами. Одразу помітно, що Тата добре знайома зі спортом та здоровим харчуванням. Ну, а пірсинги й татуювання додавали їй якогось бунтарського шарму. Як модель – вона досить цікава, але як людина… сказати мені поки було нічого.

Мій погляд випадково впав на стілець, на якому стояла її сумка. Поряд з сумкою лежав ключ. Я одразу ж почала шукати свій, але, куди б не зазирнула, його ніде не було.

– Ключ від кімнати шукаєш? – Тата вляглася у ліжко і вкрилась довгою ковдрою.

– Ти бачила його?

– Можеш не шукати.

– Що ти маєш на увазі?

Сусідка байдуже дістала телефон з-під ковдри та почала щось там переглядати.

– В тебе не буде ключа, – пролунало так, наче то від неї залежало.

– Тобто в мене не буде ключа? Тато, ти можеш нормально пояснити? – як же дістали ці ігри у «вгадайки», якби хто знав!

– Ну, я ж писала тобі нещодавно, аби ти хутко зазирнула до своєї поштової скриньки. Як сюрприз, в конверті на тебе чекав саме ключ. Але ти його проігнорувала, мій сюрприз. Тож повторюю, Мелісо: в тебе не буде окремого ключа.

Мені здалося, що тієї миті кімната похитнулася. Я сіла на своє ліжко та якийсь час навіть слова промовити не могла.

– Ти... тобто... Тобто то була ти...?! Але звідки? Трясця, Тато! Ти з головою товаришуєш взагалі?! – мене зовсім не бентежило, що я розмовляла на підвищених інтонаціях. Вона взагалі заслуговувала на добрячого прочухана! Якщо вже ми до такого дійшли, то нехай би всі почули! – що з тобою не так? Чого ти причепилася?! – мене понесло. Я вже не могла зупинитись.

Дівчина ліниво вилізла з-під ковдри й теж сіла.

– Ой, припини ти так кричати! Багато часу треба було, аби піддивитися та запам’ятати твою домашню адресу й телефон, коли ти анкету на конкурс заповнювала. В мене є своя людина серед організаторів, тож я заздалегідь дізналася, хто з ким мешкатиме, і вирішила зробити тобі сюрприз. Але, як я щойно і сказала, ти його проігнорувала. Звісно, в конверті був не оригінал ключа. Я таким чином просто хотіла тобі натякнути, що ми сусідки та...

– Гаразд, Тато. Мій ключ зараз в тебе? – я дивилася їй в очі твердо. Хоча, якщо відверто, мені давно вже так не кортіло комусь зацідити. Та в погляді дівчини натомість знову витанцьовували хитрі стрибунці. Вона вперлася в моє обличчя і просто чекала, що я робитиму далі.