Глава 7

Поки я розкладала свої речі, нам принесли вечерю – ячну кашу з тушкованими овочами та гарячий чай з м'яти. Тата навіть не повернулася, а я вирішила не чекати, поки їжа вистигне. Але тільки доторкнулася до виделки, як у двері вкотре постукали. Це була Ізольда. Незвично бачити її з пучком на голові, я вже встигла звикнути до водоспаду снігового волосся.  

- Ти як? – дівчина насторожено зиркала на Тату і розмовляла зі мною пошепки.

- Сама поки не зрозуміла.

- Не хочеш повечеряти разом з нами? – ми обидві поглянули в бік моєї сусідки, яка так і продовжувала сидіти на підвіконні й кудись дивитися.

- Ну, я все ж запитаю, бо негарно…

- Дякую. Можеш не запитувати. Я не вечеряю.

Ми з Ізольдою водночас здригнулися. Ще й доби разом з цією дивачкою не минуло, а я вже, напевно, знайду в себе декілька сивих волосинок.

Зрештою, вмовляти я нікого не збиралася, схопила свою вечерю та й бігом до Ізольди з Вірою в гості. Ну, хоч пощастило, що ми через кімнату мешкали.

- Не заздрю я тобі, подруго, – Віра швидко жвакала їжу, – я б не хотіла залишатись на самоті з цією Татою.

- А хіба в Меліси є вибір?

- Не знаю, можливо, можна поговорити з Анною чи з пані Стефанією, з організаторами, врешті-решт, сказати, що вона небезпечна.

- Гадаю, сенсу в цьому ніякого нема. Якби в її речах знайшли ще щось, я б про це дізналась, коли з душу повернулася, а так…, – і тут я знову почула той звук, наче двері ліфта відчинилися. – Тут що, десь поблизу є ліфт?

Ізольда знизала плечима, а Віра зовсім не «по-модельному» витерла вуста рукою та відповіла:

- Ні. Ліфтів тут ніколи не було, я багато читала про цей маєток. Приміщення не реконструювали, тільки косметологічний ремонт зробили в деяких кімнатах і все.

- Ну, ви ж чуєте цей звук? Ніби ліфт відчиняється.

- Напевно це водостічні труби. Уяви, скільки маєтку років, тут що тільки не видаватиме звуків.

- Можливо. – Дійсно, чого я причепилася до них? Навіть, якщо навкруги мешкають привиди, мені боятися нічого, бо я ж з Татою живу. Вона – точно небезпечніша за тих привидів.

Ми вирішили довго з дівчатами не затримуватися. Поки вечеряли, чули, як повернулася Аріна, їй хтось допоміг дійти до кімнати, бо лунало багато кроків. Хоч тут вона не кричала і то добре. Я помітила, що у дівчат на приліжкових тумбах лежать однакові ключі. Мабуть, від кімнати. Дивно, я на своїй не знаходила ключа. Треба уважніше пошукати.

Я повернулася до себе, Тата вже переодягнулась у шорти та майку і, здається, готувалася до сну. Вона була без макіяжу, волосся зібрала позаду, а  обличчя мастила кремом. Якщо чесно, дівчина нагадувала мені казкову ельфійку, я тільки зараз розгледіла, що в неї чудернацькі форми вух. До речі, тіло вона мала вишукане: струнка, в міру м’язиста, підтягнута, з гарними вигинами та жіночими окрасами. Одразу помітно, що Тата добре знайома зі спортом і здоровим харчуванням. Ну, а пірсинги й татуювання додавали їй якогось бунтарського шарму. Як модель – вона досить цікава, але як людина…, сказати мені поки було нічого.

Мій погляд випадково впав на стілець, на якому стояла її сумка. Поряд з сумкою лежав ключ. Я одразу ж почала шукати свій, але, куди б не зазирнула, його ніде не було.

- Ключ від кімнати шукаєш? – Тата вляглася у ліжко і вкрилася довгою ковдрою.

- Ти бачила його?

- Можеш не шукати.

- Що ти маєш на увазі?

Сусідка байдуже дістала телефон з-під ковдри та почала щось там переглядати.

- В тебе не буде ключа. – Пролунало так, наче то від неї залежить.

- Тобто в мене не буде ключа? Тато, ти можеш нормально пояснити? – як же дістали ці ігри у «вгадайки», якби хто знав!

- Ну, я ж писала тобі нещодавно, аби ти хутко зазирнула до своєї поштової скриньки. Як сюрприз, в конверті на тебе чекав саме ключ. Але ти його проігнорувала, мій сюрприз. Тож повторюю, Мелісо: в тебе не буде окремого ключа.

Мені здалося, що цієї миті кімната похитнулася. Я сіла на своє ліжко та якийсь час навіть слова промовити не могла.

- Ти... тобто..., тобто то була ти...?! Але звідки? Трясця, Тато! Ти з головою товаришуєш взагалі?! – мене зовсім не бентежило, що я розмовляю на підвищених інтонаціях. Вона взагалі заслуговує на добрячого прочухана! Якщо вже ми до такого дійшли, то нехай всі чують! – що з тобою не так? Чого ти причепилася?! – мене понесло. Я вже не могла зупинитися.

Дівчина ліниво вилізла з-під ковдри й теж сіла.

- Ой, припини ти так кричати! Багато часу треба було, аби піддивитися та запам’ятати твою домашню адресу й телефон, коли ти анкету на конкурс заповнювала. В мене є своя людина серед організаторів, тож я заздалегідь дізналася, хто з ким мешкатиме, і вирішила зробити тобі сюрприз. Але, як я щойно і сказала, ти його проігнорувала. Звісно, в конверті був не оригінал ключа. Я таким чином просто хотіла тобі натякнути, що ми сусідки та...

- Гаразд, Тато. Мій ключ зараз в тебе? – я дивилася їй в очі твердо. Хоча, якщо відверто, мені давно вже так не кортіло комусь зацідити. Та в погляді дівчини натомість знову витанцьовували хитрі стрибунці. Вона вперлася в моє обличчя і просто чекала, що я робитиму далі.