Глава 5

Ми вийшли на вулицю. Дівчата вже розділили напрямки, хто і де піде. Навіть не побилися. В мене аж зародилась віра в нас. Я попрямувала до Ізольди, ігноруючи Тату, яка йшла слідом за мною, ні на крок не відстаючи. На відміну від пані Анни я не сприйняла близько до серця її бентежні натяки щодо зникнення Аріни. Якою б дивною Тата не була, та все ж на вбивцю вона не схожа. Або мені так просто хотілося думати. Вона сказала, що знайшла мобільний Аріни в хащах неподалік, буцімто побачила, як він засвітився коло дерева. Тільки от, коли сама Тата кудись відходила, ми з Анною так і не зрозуміли.

Якоїсь миті їй шибнула думка в голову і вона зненацька перегородила мені шлях, наче вичікуючи чогось. Тільки от чого?

– Ну то що, ходімо на пошуки? – на її обличчі намалювалась якась дивна посмішка.

– Емм... взагалі-то я з Ізольдою іду. Але, якщо бажаєш, можеш приєднатися до нас, – я вирішила не бити одразу горщики, а хоча б спробувати зі звичайної чемності. Може вдасться з’ясувати, чого вона всю дорогу витріщалася на мене.

Та їй не сподобалась моя пропозиція. Тата знову закам’яніла, а її очі вкотре бурхливо спалахнули.

– Ні, дякую. Я передумала. Піду сама, – луснула жуйку і попрямувала геть. І як я мала це розуміти? Чи вона проти Ізольди налаштована? Що за дивачка така? Зрештою, чого вона взагалі причепилася до мене?

Ізольда одразу підійшла, недовірливо поглядаючи на Тату:

– Що вона хотіла?

– Уявлення не маю! Спочатку запропонувала йти на пошуки Аріни, а потім сама ж і відмовилась.

– Ох, в неї й погляд. Наче з’їсти нас всіх ладна.

– З’їсти, чи ні, але те, що в неї в голові свій сценарій – це точно. Гаразд, ходімо.

Ми зайшли до нічного лісу. Стежок не було, бо, напевно, там давно ніхто не ходив. Якщо взагалі ходив хтось. До носа швидко пробрався аромат хвої, а приємна свіжість огортала і гладила шкіру. Я завжди любила ліс, це моє місце сили. Я могла годинами ним подорожувати, зовсім забувши про буденність.

Якби не крики дівчат, які звідусіль кликали Аріну, навкруги панувала б цілковита тиша. Я уявляла, як воно лісовим мешканцям, приперлися тут і порушують навколишній спокій. На їхньому місці я б перша знайшла ту Аріну та просто поласувала нею.

Якщо відверто, мандрувати по таких високих хащах було трохи лячно, бо що там серед трави ховалося, ми могли тільки здогадуватись, однак потихеньку просувалися далі. Я зупинилась ненадовго і вдихнула на повні груди. Запах лісу особливий, глибокий і заспокійливий, він вабить своєю витонченістю та ексклюзивністю, мов нішеві парфуми.

– Гарно тут, правда? – Ізольда стала поряд і теж глибоко вдихнула. Здається, коли ми віддалилися від дороги, їй стало значно легше.

– Так. Ліс вночі інакший. Таємничий. Заманливий. Кортить розгадати якусь з його загадок. А він ховає багато секретів, всі цікаві історії завжди розпочинаються з лісу, – я з усмішкою поглянула на Ізольду, яка дивилася на мене з певною насторогою, бо подумала напевно, що я на якісь трилери натякаю. Тому поквапилася заспокоїти її. – Он одна тільки Аріна – який секрет. Секрет з секретів!

Ізольда мило усміхнулася у відповідь на мій сарказм і ми вирушили далі, декілька раз вигукнувши ім’я нашої невгамовної зниклої. Однак встигли зробити лише декілька кроків вглиб лісу, як хтось з дівчат покликав вже всіх нас. Повідомили, що треба негайно повертатися, мовляв, Аріна знайшлася. Хоч вона мене й дратувала невимовно та цій новині я щиро зраділа. Ми швидко попрямували з Ізольдою назад до автобуса, малюючи у своїх уявах найнеймовірніші картинки. Проте, коли повернулися, побачили, як вздовж дороги назустріч нам, кульгаючи, наближалась наша зникла суперниця.

Пані Анна та Стелла одразу кинулися до неї. Вони підхопили під обидві руки дівчину, яка нахабно в цей час вкривала всіх брудними словами, і швидко повернулися всі разом до нас.

– Ну, і де тебе носило?! – першою лютувати почала Діана. Аріна у відповідь жбурнула їй міживочі добрячих лайливих слів і почала вимагати лікаря. Від її вереску розходилося відлуння на всі боки, нас, напевно, вже й в самому маєтку було чутно. Бідолашна пані Анна, вона намагалася толерантно пояснити дівчині, що умовами конкурсу не передбачався супровід лікаря, він безумовно є та огляне її, але вже безпосередньо на місці.

– То ти скажеш, що, врешті-решт, з тобою трапилося, чи ні? – до Аріни причепилась ще одна з дівчат. Та пустила очі під чоло, але відповіла:

– Ми пішли «до вітру». Я думала зателефонувати своєму знайомому, аби він мене забрав і привіз на автівці, бо їхати з цим натовпом набридло вже! Мережі ніде не було, до того ж я не хотіла, аби ЦІ почули й розбовкали комусь, – Аріна махнула головою в бік дівчат, які ходили разом з нею. Треба було бачити їхні обличчя після цього. Ага, ото буде їм наука.

– Ну, і що ти, між хатою та коморою заблудила? – Діана її просто спопеляла поглядом, ладна була замість звірів дівчину з’їсти.

– Як смішно! Ні, дурепо, я пішла далі й впала з пагорба, а коли отямилась, поблизу вже нікого не було. Я не знала, куди мені йти та що робити, тож просувалася просто навмання. А потім почула ваші крики й пішла на них.

– Очманіти! То через те, що тобі заманулося, як королеві, на автівці поїхати, могли конкурс скасувати? – Лєра також не витримала подібного зухвальства та приєдналася до суперечки.