Глава 4

Я схопилася рукою за край сидіння і таки змогла стати на ноги. Світло в автобусі декілька раз блимнуло, а водій, продовжуючи лаятися, миттю вискочив до нас.

– Все гаразд? Всі цілі? – він був білим, мов сметана, помітно, що чоловік не на жарт злякався. Побачивши, що ніхто серед дівчат не постраждав, кивнув та, щось бурмочучи під ніс, швидко попрямував на вулицю.

– Ізольдо, ти як? – я допомогла їй підвестися.

– Нормально, тільки щоку здається забила, – вона прибрала долоню від обличчя, на щоці в неї справді була синьо-червона пляма, а на тлі блідої шкіри, кольори здавалися ще яскравішими.

Я лишень за декілька хвилин зрозуміла, що мої руки тремтіли, а лівий лікоть та коліно пронизував біль. Серце ще продовжувало шалено стукотіти, думки від напруження плутались, тож реакція трохи гальмувала.

Всі виглядали переляканими, але найбільше дісталося Анні, в неї з чола текла кров. Вона притиснула до нього руку та зі схвильованим виглядом обдивлялася кожну з нас:

– Не панікуйте, будь ласка, це всього лише невеличка аварія.

– Невеличка?! Ви при своєму розумі?! – невігласка знову запищала на весь автобус. Та потрібно віддати належне пані Анні, вона попри скривавлену руку й вереск тієї неврівноваженої, намагалася зберігати спокій:

– Аріно, вгамуйтесь. Від того, що сталося, ніхто не застрахований.

– О, ви помиляєтеся! Я – застрахована! Я, хай вам грець, застрахована!!!

На щастя, водій повернувся на своє місце і перервав крик навіженої. Чоловік повідомив, що нам доведеться затриматися тут, доки він все ретельно не огляне.

Ми повиходили на вулицю. Навкруги вже зовсім стемніло, та водій дістав декілька великих ліхтарів і поставив на землю, тому світлом ніхто обділений не був. Обабіч дороги знаходився ліс, дерева в ньому здавалися неймовірно високими, а стежки – майже непрохідними. Автобус стояв на узбіччі, а позаду нього на дорозі, ніби намальовані, виднілися гальмівні сліди. Пані Анна пояснила, що аварія сталася через автомобіль, який несподівано перейшов на зустрічну смугу. Нашому водієві довелося миттєво звернути, інакше наслідки могли б виявитися набагато складнішими. Ну, і звісно ж, в найкращих традиціях, порушник поквапився зникнути з місця події, аби втекти від відповідальності.

– А я вам казала, тут постійно стаються аварії, – Валерія одразу приплутала сюди всі лячні чутки. І деякі дівчата серйозно насторожилися. Кумедні вони, та й годі!

Я поглянула на телефон, мережі майже не було. Здогадалася, що й до найближчого закладу, де можна випити чогось гарячого, також не один кілометр, тому не стала  навіть і запитувати.

– Ізольдо, ти тут будеш? Я просто хочу допомогти Анні оглянути та обробити рану.

– Так, я трохи подихаю свіжим повітрям, якщо ти не проти. А не знаєш, часом, де ми знаходимося, а то я прослухала розповіді Лєри?

– Зараз у неї перепитаємо. Лєро, а скажи ще раз, де ми зараз?

– Полюванська траса.

Позаду мене одразу почувся глухий звук. Я розвернулася й побачила, що Ізольда лежить на землі та зовсім не рухається…

Я миттю кинулася до неї. Ще декілька дівчат, які стояли неподалік, також підбігли. Я приклала руку до її шиї, пульс був, уже легше.

– На моєму сидінні лежить пляшка з водою, подайте хто-небудь! Швидко!

Діана хутко заскочила до автобуса і вже через п’ять секунд стояла поряд і тримала пляшку води. Я обережно поклала голову Ізольди собі на коліна та почала її вмивати. Довелося трохи поплескати по одній щоці, бо інша в неї вже навіть фіолетовим взялася від нещодавнього аварійного удару. До нас підійшла Анна, в якої все ще текла кров і вже забруднила її світлий плащ. За нею слідом поприходили й всі інші. На щастя, Ізольда майже одразу отямилася, вона почала кашляти, намагаючись підвестися, тож я допомогла їй сісти й дала випити води:

– Давай, помаленьку, не поспішай.

Її руки тремтіли, а з очей безупинно котилися сльози. Вона навіть пляшку не могла втримати, я тримала її за неї.

– Як ти? Тобі зле?

Дівчина помотала головою, не полишаючи спроб встати. Я не розуміла, що з нею відбувається: погляд розгублений, очі нишпорять навкруги, тремтить вся, а сльози тільки ряснішають. Лєра допомогла нам обом підвестися, бо я продовжувала міцно тримати Ізольду за стан, адже здавалося, що вона будь-якої миті знову може знепритомніти.  

– Люба, що з тобою? Що з тобою сталося? – пані Анна намагалась якомога лагідніше розпитати, хоча вигляд вона зараз мала такий, що будь-хто злякався б.

– Нічого. Вибачте. Я… я хочу повернутися до автобуса, – Ізольда стиснула руки в кулаки та притулила їх до своєї шиї. Дихання в неї було важким, наче перед початком панічної атаки. Але за поглядом я зрозуміла, що вона все усвідомлювала, тут справа в чомусь іншому. Щось її лякало. Щось лякало і пригнічувало Ізольду так, що дівчині кортіло втекти та сховатися.

– Гаразд, ходімо. Я піду з тобою.

Ми повернулися на свої місця. Ізольда випила заспокійливого і припинила нарешті тремтіти. Я помітила, що вона постійно поглядала на вікно, а потім знову стискала руки та напружено ковтала слину.