Глава 2

Останні декілька днів перед початком нашого двотижневого фотомодельного марафону минули досить швидко. Шкода, що я не бачила інших учасниць, окрім дивакуватої Тати, цікаво було б поглянути, з ким ще доведеться конкурувати.

Незрозумілих повідомлень від прихованих номерів мені більше не надходило і «сюрпризів», на щастя, я не отримувала. Не скажу, що всім роздаю свій номер телефону, але завдяки роботі знати його може дійсно чимало люду. Інша справа – моя адреса. Оце вже насторожувало. До голови почали лізти непрохані думки, хоча залякати мене складно, я завжди чудово усвідомлювала небезпечні схили моєї професії, тож давно готова до непередбачуваних обертів. Добре, що все припинилося і мені не доведеться мати справу з поліцією. Не люблю їх. Ох, як не люблю! І на це були свої причини, про які мені зайвий раз не хотілося згадувати.

Речей з собою взяла небагато, все вмістилося в одну невеличку валізу. Маршрут я вивчила, їхати до маєтку приблизно годин п’ять. Найнеобхідніше поклала до сумочки, перекинула її через плече, ще раз озирнулася, чи точно нічого не забула, і вирушила до місця зустрічі.

Я була в п’ятірці дівчат, що прибули першими. Ненавиджу запізнюватися, тож завжди приходжу чи приїжджаю значно раніше за інших. Щоправда, чекаю потім на всіх, але сьогодні я виявилася не найзразковішою учасницею, четверо дівчат вже чекали біля зупинки.

А товариство збиралося доволі яскраве: в однієї дівчини довге рожеве волосся, в іншої – блискучий діамант між зубами, що помітно виблискував на сонці, третя вразила татуюванням на скроні, а четверта була такою білою, наче Снігова Королева. З-поміж них я виглядала якоюсь… звичайною, чи що. Але в тому є і свої переваги, зате я – більш універсальна модель.

Підійшовши до дівчат, я привіталася та назвала своє ім’я. Зазвичай в модельних колах знайомляться швидко і без всіляких додаткових витребеньок. Поговорити є час лише під час візажу чи зачісок. Та й розмови часто не змістовні, я їх називаю – «ні про що», аби не мовчати.

Дівчину з рожевим волоссям звали Діаною, дівчина з татуюванням на скроні назвалася Вірою, з діамантом між зубами була Лєрою. А «Снігова Королева» не відрекомендувалася, бо в неї несподівано задзвонив мобільний і вона відійшла на приватну розмову.

– Почекай, це ж ти – обличчя колекції «Чорні крила»?!

Я трохи запнулася, а потім кивнула.

– Трясця… це ж одна з моїх найулюбленіших фотосесій! Ти там, наче з іншого виміру, така таємнича і владна.

– Так, вона ще й на «Золотих пісках» фотографувалася. Гарне тіло, уявляю, як ти над ним працюєш.

Дівчата перелічували й перелічували мої роботи, які їм сподобалися найбільше, я навіть на всі питання не встигала відповідати. Це стало для мене справжньою несподіванкою, ба більше, я геть розгубилася! Треба ж так ретельно стежити за творчістю людини, щоб настільки добре пам’ятати, де і що вони бачили. З одного боку мені було надзвичайно приємно, а з іншого – я ж про них взагалі нічого не знала, а тому почувалася досить ніяково, ніби непідготовленою на іспит прийшла. Хотілося якось і їх похвалити, проте, сказати мені було на прикрість нічого.

Краєм ока я бачила, що до нас прямує чоловік зі служби доставлення, але значення цьому не надала, бо хтозна, що і кому з дівчат знадобилося. А може хтось з близьких захотів привітати й побажати успіхів у конкурсі. Та яким було моє здивування, коли чоловік, наблизившись, назвав саме моє ім’я.

– Це я, – складно уявити, скільки спантеличення в моєму голосі.

– Чудово, – він дістав зі свого рюкзака невеличкий пакунок та передав його мені, а тоді попросив розписатися в супровідних паперах.

– А можна дізнатися, хто відправник?

– Вибачте, але він побажав залишитися інкогніто.

– Інкогніто?! Аж так?! – Діану, здається, більш ніж мене вразила ця несподіванка.

Я подякувала чоловіку та одразу розгорнула пакунок, дивно це, адже про участь у конкурсі я сказала тільки батькам, навіть, коли заплановані фотосесії переносила, не пояснювала замовникам справжньої причини. А тому, чий це вибрик, уявлення не мала.

В пакунку на мене чекав ведмідь, це була м’яка іграшка, досить мила, кумедна іграшка. Я майже зітхнула з полегшенням, проте помітила в її лапах невеличку листівку. Всі обступили мене, будуючи різноманітні версії, окрім мовчазної біловолосої дівчини, яка нагадувала мені персонажа з казки й трималася трохи осторонь. Однак добре, що я не дала їм прочитати ті слова на листівці: «Вони – тобі не конкурентки. Ані ці, ані всі інші. Успіхів, Мелісо. Нехай мій маленький подарунок стане для тебе талісманом. Пам’ятай, я – поряд».

В мене спиною холод промайнув. Ні, ну це вже зовсім не смішно! Що за дивина?! Я одразу сховала листівку до кишені, але дівчата притихли, бо побачили, що великої радості від подарунка я не випромінювала.

Добре, що прибув автобус і ми відволіклися від мого чергового сюрпризу. З нього вийшла усміхнена білявка років тридцяти п’яти. Жіночка виглядала напрочуд милою та доброзичливою.

– Вітаю вас! Мене звати Анна і я ваша координаторка. За всіма питаннями  відтепер прошу звертатися до мене, – жіночка навмисно зробила паузу, щоб ми могли щось запитати. Та ніхто з нас не хотів нічого запитувати.

– Гаразд. Тоді гайда до автобуса, вважайте, ваші пригоди вже розпочалися! – вона промовила так, ніби ми у квесті якомусь братимемо участь, але знову ніхто не звернув уваги на її спробу підбадьорити всіх.