Пролог

– Голову трохи вище. Так. Чудово! – фотограф майже біля мене застиг с фотоапаратом в руках і зробив декілька світлин.

– А тепер дай більше профілю. Профілю. О! Те, що треба! – знову почулися звуки затвора. Але я так звикла до них, що вже практично й не помічала.

– А зараз, – фотограф вкотре наблизився. ­– Я хочу твій фірмовий погляд. Давай, Мелісо, покажи мені, як ти вмієш зачаровувати.

Я одразу зрозуміла, що він має на увазі та повернулася до об’єктива, хоча працювати після того, що сталося за останні дні, вкрай складно. Однак нам не залишили вибору, якщо я відступлю, наслідки можуть бути невиправними. Тож видихнула та відігнала думки, концентруючись на завданні. Потрібна енергетика миттєво наповнила мене, ніби всередині вирувало її джерело. «Коннект» встановлено. Фотограф з захопленням почав працювати, а я до погляду додавала улюблені загадкові пози.

Несподівано повітря пронизав крик... Різкий і такий, що проймав до кісток! Я здригнулася. До спини, немов кригу приклали. Ми застигли й з жахом поглянули в бік дверей... Хтось відчинив вікно, бо по сходах неспішно розліталося різноколірне осіннє листя. Всі затамували подихи. Кожен боявся своїх думок, але я впевнена, тієї миті ми думали про одне й те саме…

Невже? Невже знову сталося вбивство?! А найгірше – всі вже знали, знали та розуміли, що жертва – котрась з нас...

«Я розповім вам історію, яку ніколи не зможу забути, як би того не хотіла. Вона буде лячною й кривавою, часом сумною, часом шаленою, але в ній обов’язково залишиться місце й для хорошого. Вона докорінно змінила моє життя, змусила поглянути на світ зовсім іншими очима, а себе роздивитись не через об’єктив фотокамери, а завдяки вчинкам, звичайним людським вчинкам... Тож, гайда зі мною. Я готова знову пережите все. А ви, готові?».  

                                                                                                                                         Меліса