Контакт? Контракт! Конфлікт

33.4

 

– А може таке бути, що супутник не бреше і ми вже з правильного боку огорожі? – несміливо припустила Петрик, вказуючи на роздавлену бляшанку збоку від стежини і блискуче зеленувате скло під вивернутим корінням старезної ялини. – Ой-йой, ото влипли…

– Може бути, що люди, які робили огорожу, не хотіли смітити зі свого боку, – не погодилася Юлка, обережно переступаючи доволі свіжу зламану горобину зі слідами зубів на висоті метра від землі. – Цікаво, це погризли бобри?

Рікардо розсміявся сухим хрипким сміхом.

– Що?

– Хіба ти не пожартувала? Не хотів бути неввічливим. Якщо що, бобрами тут не пахне, зайцями теж, і білками ні, і кролями, і морськими свинками… в тебе обмежений список гризунів, так?

Гупнуло знову, цього разу тихіше і без лайки, зате з гучним тріском тканини. Юлка завернула за бурелом і побачила кам’яну стіну метрів зо два заввишки, оплетену порваним колючим дротом, що мав би додати ще метр висоти, але потріскався і висів на два боки. Біля неї стояв єті і розправляв товсту шубу Семена Орестовича, накинуту поверху. Сам учений стогнав по той бік і нарікав на відірваний рукав, але його перекрикував Андрій Петрович, впевнений, що переламав ноги, спину і шию. Судячи з нерівних кроків, це не заважало йому бігати за Мариночкою і просити віддати телефон.

– І оце повинне відділяти турнуту землю? – ахнув Стас, високий зріст якого дозволяв бачити поверх повалених дерев. – Навіть не хочу знати, який бюджет цього неподобства. Років за десять воно розсиплеться вщент.

– І що? – Антон тепер ішов спиною вперед, наче від його погляду залежав кожен хрип у зарослях, і якщо обернутися, тиша клацне пазурами біля горла. – Воно вже років десять не стримує нікого, хто має ноги. Достатньо одного дерева як те, – він махнув на вивернуту ялину, – щоб зробити шлях. Впевнений, ця огорожа зруйнована в сотнях місць, якщо не в тисячах.

– Ти ж навіть не глянув на неї. – Петрик викинула весь букет папороті, недбалим жестом положила морську свинку до щура в руках Юлки і розділилася на трьох істот, дві з яких перелізли по шубі дуже швидко і тихо, немов пройшли по рівній поверхні, а третя, покрита хітином як панцирем, зупинилася біля Пушка і почала водити головою як антеною. – Швидше. Хімічний фон згущається.

Антор перестрибнув горобину, не дивлячись на неї.

– А магічний низький як у заповіднику, – сказав напружено. – Хоч це добре. Сам полізеш, зомбі, чи підпихнути? Ворушися.

Останнє стосувалося Стаса, але стривожило Петрик по обидва боки огорожі й змусило ображено зашипіти незнайомою мовою.

– Я зачіпаю не тебе, а його, – відгарикнувся антропоморф. – Маю право. Лізьте! Ще трохи, і в мене розвинеться алергія на собак.

– Мариночка гіпоалергенна! – не пропустив момент Андрій Петрович.

Рептилоїд мовчки підсадив Юлку на стіну, і лише тоді, чіпляючись за шубу як примерзла комаха, намагаючись повноцінно задіяти задубілі кінцівки і водночас не причавити закутаних полою куртки тварин, вона мигцем глянула назад і зрозуміла, що сірі хащі навкруг не хащі, і рухаються вони не від вітру, і наближаються не тому що оптична ілюзія, і блимають темним не залишки минулорічного листя, і червоні краплі не стара шипшина, і хрускає не гілляччя, і вдалині сіріє не туман, і зір не падає від слабкості, і земля не ворушиться від запаморочення!

– Сюди, помаленьку. – Дві Петрик підхопили Юлку під руки і допомогли спуститися на землю, що на перший погляд нічим не відрізнялася від тої, хіба що хтось із учених встиг кинути під ноги обгортку від цукерки. – Нормально?

– Там справді стадо.

– Та ні, просто вельми велика зграя.

– Але ж так не буває!

Вниз мішком загримів Стас, заглушивши відповідь іншосвітянок, за ним головою вниз бухнувся єті, перекотився через плече і випрямився як пружина.

– Петрик! – гукнув третій із колонії, якій заманулося випрямитися на весь зріст на огорожі й розглядати пейзаж, притуливши руку козирком до лоба. – Жити набридло?

Вона зістрибнула вправно, навіть не хитнулася, й потягла шубу, знімаючи з колючого дроту, а за фактом роздираючи на довгі клапті під акомпанемент мученицького сопіння Семена Орестовича, прокльонів Андрія Петровича і скигління Мариночки, що рвалася назад і марно дерла камінь.

– А я? – Разом із шубою з’їхав Антон у формі людини і, не міняючись, почав зализувати глибоко подряпані руки, чим подарував команді пару хвилин обуреної тиші від учених. – Я, трясця, вже зайвий?!

– Мені здалося, ти добровільно приносиш себе в жертву заради науки, – з кам’яним обличчям заявила хітинова Петрик за мить до того, як всі три частини колонії об’єдналися й співчутливо запропонували давно розтрощений антисептик з рюкзака Юлки. – Інакше чому ти чекав до останнього?

– Знаєш, де я бачив ту науку? – Антон важко дихав, але не припиняв чистити рани язиком. – Я лиш хотів перевірити, чи це не омана, бо так не буває.

– Перевірив?

– Звісно, але ж так не буває!

– Десь я вже це чула… Здається, від людини, яка не мала б вірити ні в твоє, ні в моє існування. Та не старайся так, виберемося звідси, зробиш вакцину від сказу, вперше тобі, чи що?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше