Контакт? Контракт! Конфлікт

33.3

 

– Ми справді близько, – спробувала підбадьорити понуру Юлку Петрик, погладжуючи морську свинку. – Мережа ловить зовсім добре, навігація показує, що ми вже на нашій території. Прибріхує, звісно, та це не страшно, головне що ось-ось з’явиться якийсь знак і зникне відчуття, наче ми перші люди на цій планеті. Вперше бачу ліс, де нема навіть обгортки від цукерки чи пластикової пляшки під листям. Ти не уявляєш, як ретельно чистять священні ліси Пустозем’я, але й там я жодного разу не ловила такий безлюдний шок. Гаразд, все нормально, скоро це скінчиться. Може й евакуація спрацює… Запит прийняли, тож хтозна? А як ні, доведеться чапати ніжками, що теж краще, ніж комета, як гадаєш?

– Ти залишишся на роботі? – запитала Юлка не те, що хотіла, й ретельніше прикрила від вітру щура, хоч той, навпаки, ліз на холод із останніх сил і хапав морозне повітря роззявленим ротом. – Чи підеш як Антон?

Петрик пригальмувала, розглядаючи суху папороть, заплетену павутинням як мереживом. Думати про вид павуків, чия павутина пережила снігопади, не пошкодившись, взагалі не хотілося, тож Юлка зосередилася на рахуванні дерев, але це відкрило той лячний факт, що багато з них мали сліди кігтів, і довелося дивитися просто під ноги – на дрібні зеленуваті кісточки, напівзасипані хвоєю, шишками і прілим листям.

– Думаю, що залишуся, – глухо відповіла іншосвітянка і відірвала закручений пагін папороті. Товстий чорний павук кинувся з укриття на подразник, але Петрик прибила його щиглем і зірвала ще один пагін, більший і ціліший, вправно витрусила з нього павука і потяглася до третього. – Ніна написала, що мене перекидають у чипувальний, тому що налагоджувати старі чипи вже не треба, вони всі повністю вийшли з ладу від аномалії, та й взагалі в нас скорочення, а там нестача кадрів на фоні посилення моніторингу за тутурнутими чи хоча б за людьми, що цікавляться тутурнутими, тож можна вриватися і робити кар’єру. Смішно трохи, га? На місці вищих розумів я б розгорнула цю програму точно не в нас. Толку з того? Ну виловлять кількох дурників, намалюють діаграму, напишуть звіт… Весь сенс тутурнутого вчення зводиться до того, що турнуті святі мученики, а українці та інші їхні сусіди пекельні грішники, які спричинили витурення відмовою тихо здохнути і змусили нещасних запланувати ядерну війну. Насамперед українці, бо нас найбільше за кількістю, хех… Сама розумієш, в нас воно широко не приживеться з природних причин, хіба що культивуватиме фантомну провину, особливо якщо втрутиться релігія. Хоча, чесно кажучи, й із одного недоумка можна зробити шоу для спонсорів. А ти покинеш роботу?

Юлка оглянулася. Позаду дерев’яною ходою робота переставляв ноги Стас. Він здавався зануреним у свої думки, але не губив ритм і не відставав – на відміну від Антона, якого явно непокоїло нехарактерне для лісу затишшя і тягло вдивлятися в зарості, що відповідали випадковим тріском зачепленої гілки чи підозрілим блиском рухливих очей.

– Не знаю. Мені було цікаво вирішувати неочевидні конфлікти, але тепер… – Юлка послизнулася на гладкому камені й ледь не підчепила Петрик, яка саме робила наступний крок, надламала ліктем її папороть і вигнала звідти ще одного павука. – Вибач. Не знаю, чесно. Впевнена, мене звільнять і без врахування моєї думки, та якщо ні… З одного боку, я не хочу мати нічого спільного з тими вищими розумами, які буквально зробили мене приманкою для бункерних. Та з іншого, хіба можна самоусунутися, знаючи все, що знаю я? Воно ж не так працює. Сховати голову в пісок, ігнорувати загрозу тутурнутих, уникати непевних тем, вдавати, що бункерні нічого не змінили, і взагалі це мене не стосується… Я не зможу. Стану однією з тих божевільних, що розказують про кінець світу, якщо не розкаємось, чи то пак не припинимо ігнорувати погрози як відірвані від реальності й несуттєві. Річ у тім, що «Земля» за таке платить, але хто знає, чи одного разу вищий розум не вирішить, що тутурнуті мають рацію і для загального спокою достатньо засипати астероїдами одну-єдину країну? Це ж як із кометою, не чекаєш, поки не станеться, та й коли стається, не віриш до останнього, адже має бути хоч якась справедливість у світі? А її, виявляється, нема, все тримається на щитах, торпедах і випадковостях.

– Хочеш харчового камінця? – невпевнено запропонувала Петрик. – Тебе хитає.

Рікардо закашлявся і виплюнув трохи пережованої шерсті.

– Та що ти там знаєш… – прошепотів, починаючи дрижати. – Випадковості! Знає вона, ха! От я знаю, чому на нас поки ніхто не нападає, але чи допоможе це знання? Дай мені подихати, в мене алергія на твій триклятий колючий хімічний светр і цей нестерпний квітковий ополіскувач, що смердить як розпечена клумба!

– Я залишуся, – твердо сказав Стас, і стало ясно, що він прислухався до розмови. – В «Землі» має бути хоч хтось на боці Землі. Ніну викидають за станом здоров’я, тих, хто у відпустках і декреті, теж, і всіх пенсіонерів з особливо тяжких, і плоскоземельців, бо вони надто ненавидять сірих, а це погано для іміджу компанії. Те, що лишають, як курам на сміх, зате виглядає гарно, але я не відступлю.

– Нас не чіпають, тому що ми вже в пастці, – протягуючи голосні, повідомив щур.

Юлка намагалася слухати одночасно і його, і рептилоїда, але була надто виснажена, щоб зосередитися одразу на двох потоках слів, не кажучи вже про те, щоб відповісти щось у тему, особливо про майбутні плани. Все-таки їй були ближчі страхи Рікардо, що оточували компанію тут і зараз, наповнували серце холодом, а думки – зневірою, шепотіли, що все марно, спокою не настане ніколи, можна сподіватися в найкращому разі на короткий перепочинок перед черговим випробуванням, це вже не життя, а якесь аніме на п’ятсот з лишнім серій, що триватиме, поки не закриється посеред сюжетної гілки за велінням усемогутніх фінансових богів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше