Контакт? Контракт! Конфлікт

32.4

 

В Юлки по шиї потекли теплі краплі. Вона обімліла, уявивши, що це щур під час крутіння розірвав якусь вену, але на пальцях не було крові.

– Рікардо! Тебе захитало?

– Не чіпай його, він плаче, – заперечила Петрик і підштовхнула Антона до салону. – Можна пройти? Що там за затор? Ми ж, чесно кажучи, падаємо!

Пройти не міг ні антропоморф, ні вчені, тому що вихід заблокував тип із бункера і, погрожуючи столовим ножем, оголосив, що віднині бос тут він, і це летюче корито незрозумілого походження полетить навздогін за заборгованими грошима, а якщо конкретно, то за бункерними, які ці гроші заборгували і відмовилися віддавати.

– Нічого особистого, почвари, але бізнес є бізнес, повага понад усе, – було першою довгою фразою, яку сказав агресор після повернення до людської подоби. – Не трусіться, до вас у мене претензій нема, розійдемося мирно, ніхто не постраждає.

– А в мене, трясця, є! – вигукнула Петрик, проштовхуючись наперед. – Я витратила на тебе останнє лікувальне закляття, куплене за мою мізерну зарплату, якої ледь вистачає на одну персону, не кажучи вже про трьох! І замість подяки ми отримуємо погрози?! Пропустіть! Посуньтеся! Я покажу йому, що таке справжня заборгованість, він у мене дасть життя новій нещасній колонії!

– Ви розмножуєтеся в людях? – перелякалася Юлка, мріючи, щоб іншосвітянка збрехала просто для загального душевного спокою.

– Ми розмножуємося в квартирах, а ти бачила ціни на нерухомість?! Я з цього паразита виб’ю все до останньої копієчки, ще й буде винен до кінця життя!

– В нього ж ніж!

– Емм… Як би це сказати… Я щиро вважаю пустоземську магію найкращою, якщо читати інструкції до її використання, але з матеріалами у нас досить складні стосунки.

– Які? – не повірила власним вухам Юлка. – Ми ж збиралися в туманність Кальмарів на пустоземському шатлі, й ти не заперечувала!

– А я невиправна оптимістка, – широко всміхнулася Петрик, міняючись місцями з червоним Андрієм Петровичем, якому сусідство блискучого ножа не додало ні впевненості, ні здоров’я. – Ти! – стосувалося нападника. – Як тебе звуть?

Лезо вдарило хітинову пластину на її грудях і розкришилося як кераміка за мить до того, як панель-екран, де досі йшла реклама, зірвався з кріплень і настромився на агресора, а потім вилетів разом із ним крізь діру на місці задньої стіни салону і, кружляючи разом з частиною шатла, помчав униз, до строкатих клаптів полів і лісів та звивистих доріг, схожих із такої висоти на супутникову карту на старому запиленому екрані. Петрик, затиснута між ученими, перелякано замовкла, натомість інші горлянки не стримували емоцій.

– Зате Земля врятована, – приречено сказала Юлка, притискаючи до себе слабкого щура, якого ледь не винесло зовні.

– Не тобою, – пискнув Рікардо. – Не дави!

– В кого морська свинка?! – репетував єті. – Хто її тримає?! Будьте обережні!

– Мариночко! – додавав шуму Андрій Петрович. – Де Мариночка? Чому вона мовчить?

– Хай би світ колапсував прямо зараз, – тихо побажав Антон і перегнувся через Пушка, щоб дотягтися до якоїсть кнопки. – Але ж ніколи не стається по-моєму.

– Не чіпай, це для екстренних ситуацій, телепортація, за ремонт у майстерні я ніколи не заплачу, а як потрапимо туди разом із шатлом, нас звідти не випустять без оплати рахунків, ми будемо рабами на пустоземських плантаціях зомбі, поки не зазомбуємося самі, – сполошився єті, відпихаючи його обома руками. – Я посаджу нас у ручному режимі!

– А я згодна зазомбуватися! – скрикнула Петрик, що краще за всіх спостерігала швидке наближення землі і явно не оцінила мальовничі пейзажі внизу. – Тисни все, що бачиш! Стасе, допоможи йому!

– Дай кілок, – наказав рептилоїд.

– Я не збираюся вибачатися! Ти протиприродний!

– Кілок.

– Не можна воскресати коли тобі заманеться, це неправильно!

– То ти даси той клятий кілок чи ні? Чим я, по-твоєму, маю кинути в ту трикляту кнопку? Морською свинкою?!

– Не відпускай морську свинку! Не смій! – заволав єті і сам натиснув телепортацію. – Ну, задоволені?! Попросимося в одну команду на плантації?

Нічого не змінилося. Шатл трусився і крутився, Мариночка скавуліла під ногами, поля ставали чіткішими і ближчими, а кнопка не діяла, тому що дядько Пушка, на якого було оформлено транспортний засіб, мав погану кредитну історію, про що повідомило коротке сповіщення на екрані кабіни.

– Хто там казав, що гроші в цьому житті не головне? – похмуро запитав Антон, витягуючи шию, щоб і собі востаннє насолодитися краєвидом.

– Але ж ми стоїмо, – тихо зауважила Юлка. – Шатл падає, а ми стоїмо і навіть розмовляємо. Він не перевертається, хоча ця частина явно важча. Якщо й прискорюється, то не з прискоренням вільного падіння. Отже, в ньому досі щось працює.

– А я про що? – погодився єті. – Звісно, працює, інакше тут була б каша. Але є малесенька проблемка. Якщо гальмувати швидше, то…

Ще один шматок салону відламався і теліпався, поки не відлетів геть.

– То буде оце? – припустила Юлка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше