Запала тиша. Сірі пики завмерли секунд на десять, що спричинило коротке пожвавлення серед пасажирів шатла, але все перезавантажилось і запустилося знову ще до того, як вони встигли обмінятися хоч поглядами, цього разу з розбірливішим звуком і стабільнішою картинкою.
– Це ж я, – охнув Семен Орестович, коли на передній панелі з’явилося його фото з паспорта. – Ох, у що ви мене втягнули, кляті секретні агенти триклятого уряду… Вже й Пентагон підключився, ґерґочуть своєю англійською, наче кожен зобов’язаний її розуміти!
Юлка захихотіла, уявляючи, що показав ученим ефект Торуола-Лотта. Сама вона бачила віддалено гуманоїдних створінь, схожих на вбраних у вицвілі штори прямоходячих жаб з жагою принижувати і вивищуватися будь-якими способами.
– Тсс… – попередив Рікардо. – Не наривайся поперед інших.
Сірі фігури трохи відсунулися, залишивши на передньому плані одну – найтовщу і найписклявішу, з темними бородавками і світлими пігментними смугами, схожими на ритуальні мазки фарби.
– Ти! – Істота немислимо перекрутила ім’я Семена Орестовича, що й не дивно, зважаючи на її задовгий неслухняний язик, що вискакував з ротового отвору ніби сам собою. – Ти найстарший. Ти головний?
– А от не треба на мене це все вішати, я взагалі з іншого департаменту, двадцять років як підполковник у відставці, займаюся виключно наукою! – на одному подиху випалив учений.
– У чому полягає твоя цінність?
– Я старший науковий співробітник Кафедри радіаційного контролю, маю понад вісім десятків наукових публікацій, шість…
– Досить. Ти ніхто.
– В мене стажу п’ятдесят сім років, нахабне ти заокеанське мале гімно, що пороху не нюхало, а лізе як глиста куди не просять!
Перекладач підвис і навряд чи доніс до сірих останні слова, тому що фото змінилося без чергової порції вереску і погроз. Цього разу на всю стіну напружено посміхався молодший років на десять Андрій Петрович.
– Ти найважчий, – повідомила очевидне сіра пика. – Ти головний?
– Ні-ні-ні, я не беру участі в жодній секретній програмі, я простий співробітник науково-дослідного інституту, в мене нема бойового досвіду, я лиш чисто формально закінчив військову кафедру, моє звання не покладає на мене ніяких зобов’язань, я ніхто!
– Ти ніхто.
– А я що кажу? – охоче погодився Андрій Петрович. – Я ніхто, не чіпайте нас із Мариночкою, ми не знаємо нічого про політику, не цікавимося, не ліземо, не обговорюємо.
– Ти дратуєш.
– Це тому що я ніхто!
Фото пропало, його місце зайняв скан документів Пушка.
– Ти найсильніший. Ти головний?
– Не знаю. Якщо інші зголосяться, то буду, – понуро відповів єті з кабіни, і стало ясно, що там теж екрани захоплені ворожими мармизами.
– Демократія? Ти ніхто.
– Я єті.
– Додамо це як синонім, – знущально виплюнув сірий і змінив картинку на Антона. – Ти найосвіченіший. Ти головний?
– Так, – сказав антропоморф. – Хіба буває інакше? – додав із відтінком сарказму. – Поговоримо?
– Ні! – заперечив Стас. – Куди лізеш? Ми не вибирали тебе своїм представником.
Фото миттю перегорнулося на рептилоїда.
– Ти найтравмованіший. – Жабоподібна істота скрушно похитала головою. – Ти не головний.
– Чого б це?!
– Ти найтравмованіший. – Пика ледь помітно скривилася, ніби й сама страждала від болю. – Ти ніхто. – Фото Петрик. – Ти найчисленніша. Ти головна?
– О так, мене ще тільки туманність Кальмарів не висміювала! – ображено викрикнула іншосвітянка. – Аякже, ви всі таки могутні, забезпечені, реалізовані, куди там мені, неосвіченій забобонній колонії без гривні за душею! От якби я могла влаштувати комусь геноцид, тоді інша справа, ми б з вами одразу знайшли спільну мову, пішли б на гольф, похрестили б дітей, випили б за здоров’я і процвітання!
– Ніхто. Навіть без розуміння контесту, – підсумував сірий. – А ти що таке? – На екран вискочила істота з бункера, що повернула людську подобу майже на третину. – Ідентифікація неможлива. Стійка магічна личина. Ти найзасекреченіший. Ти головний?
– Бос! Бос! Бос! Бос! Сонцесяйний! Головний! Бос! Це він винен!
– Отже, ти головний.
Відредаговано: 18.11.2026