Контакт? Контракт! Конфлікт

30.3

 

– Пів царства віддав би за льодяник від горла, – просипів Пушок, випробовуючи цю конструкцію на дотик. – Ненавиджу голосове управління, але для ручного цієї моделі я застарів років на сорок, у мене не було причин вивчати щось нове, я ніколи б не подумав, що одного разу сяду в крісло пілота сучасного шатла, мені завжди казали, що мій час минув, треба не дивитися в небо, а готувати місце під землею… Чекайте, може це було не про могилу, а про потребу в бункері? Як же болить горло…

Щур кинув йому м’ятну цукерку, яку витягнув із власної пащі. Її перехопила Мариночка і понесла ховати в яму подалі від оброслої напіврожевої істоти з бункера, що потихеньку підбиралася ближче, особливо коли побачила який-не-який, а транспорт – ну чи укриття.

– Принаймні зігріємось. – Стас, не витягаючи рук із рукавів, першим ступив на трап і захитався, коли той побіг як ескалатор. – Нічого так, нормально, – поділився спостереженнями після того, як врізався в стіну і почав повільно підніматися до світла. – Все стандартно сіре, кайф для очей. Тут є крісла, але по них бігає дуже товстий пацюк з бантиком. І не тільки бігає, тому придивляйтеся, куди сідаєте.

– Морська свинка! – Від радості єті не чекав своєї черги, а застрибнув усередину, користуючись і руками, і ногами, і підборіддям, що спричинило невеликий ажіотаж серед учених і невдалу спробу зробити скандальне фото, яка закінчилася штовханиною, взаємними докорами і згадками про онуків. – Стало краще. О! І кращий зв’язок! І джакузі! А, ні, це спуск до двигунів. І законсервований поминальний стіл! Оце вже зовсім добре. А де кабіна? Все обшите сірими панелями, нічого не розумію… Шановний, кабіну! Є. О, і тут поминальна таця. Добре.

– Ідеально, – саркастично докинула Петрик, грубо протискаючись на передній план. – Саме цього нам і не вистачало.

– Якщо вдасться вийти на орбіту, зможемо гарно пом’янути Землю, – без тіні усмішки мовив Антон.

– Якщо тут є якась могутня зброя, зможемо розбити комету, – припустила Юлка, глибоко в душі розуміючи, що її слова курам на сміх.

– Якщо я прокинуся й зроблю каву, все буде взагалі прекрасно. – Андрій Петрович без зайвих спонукань прилаштувався у чергу за іншосвітянкою і разом із нею ступив на ескалатор. – Мариночко! Сюди! Ой-йой!

Антропоморф зробив крок убік, пропускаючи Семена Орестовича, але замість нього в шатл почала дертися істота з бункера. Юлка не могла змусити себе вважати її людиною, навіть сутенером, тому що ніколи не бачила до зміни й асоціювала саме з цим місцем – смердючим, гнилим, потворним і ворожим до людства, не схожим ні на що, що траплялося їй раніше, жалюгідним покручем, який не дотягував ні до оригінала, ні до якісної підробки.

– Розум майже на місці, наступне мовлення, – прокоментував Антон і допоміг створінню копняком. Воно клацнуло зубами, але не зістрибнуло для помсти, а навпаки, полізло у віддалений куток, сховалося за незручними спинками дивних крісел і почало шумно обнюхуватися й шарудіти оббивкою. – Що? Ніхто ж не чекає від мене поваги? Я збудував свою репутацію на інших принципах.

– Мене не чіпайте! – Семен Орестович схопив собаку і, рачкуючи, потяг до ескалатора. – Ми самі впораємося. Досі поралися, і далі поратимемося. І взагалі, все було непогано, поки ви не приперлися і не спаскудили нажите роками важкої праці.

Антон припідняв край його шуби, яку майже зажував ескалатор.

– Я сам! – Вчений притиснув її ліктем і вплив у шатл як велика роздраконена хутряна куля, всередині якої крутилася й виривалась кулька із зубами. – Мариночко, годі! Мариночко, пусти! Мариночко, боляче! Я знаю, що ти налякана! Я теж, але ж я тебе не кусаю!

Юлка кинула останній погляд на руїни позад себе, на засніжену дорогу, на кущисті пагорби, на темний ліс… але не на небо, де, вона бачила краєм ока, досі палахкотіли падаючі зорі. Чомусь здавалося важливим запам’ятати цю змучену землю, отруєну людьми і приречену вищими силами, що досі трималася, вигадувала щось нове, намагалася відновитися, незважаючи на загальні старання перетворити її на мертвий пам’ятник чужої злої волі.

– Ходімо. – Антропоморф пропустив Юлку вперед і перекрив увесь краєвид, на який перші сонячні промені кидали зловісний багряний відтінок. – Магічний фон сходить з розуму, часу справді обмаль.

Вона не заперечувала. Це нічого не змінило б. Думка однієї людини проти визначеної десь у небесах долі… Маячня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше