29.4

– А… перепрошую… – Юлка зам’ялася, не впевнена, що сформулює це достатньо коректно. – Бункерні забрали вашого друга Рантоліона. Чи не легше вловити його запах? Він унікальний, я гадаю?

– Ні, – відрізав Пушок.

Вона не зрозуміла, на яке саме питання він відповів, але не наважилася уточнити, зате Мариночка не переймалася моральними дилемами і просто кинула єті до ніг відірване вухо.

Не людське. На вигляд рожевого двометрового кота.

– Фу! Фу! Погана собака! Погана! – закудкудакав Андрій Петрович, не роблячи жодних спроб її вгамувати. – Сядь! Сядь!

– Все гаразд. – Пушок погладив Мариночку по голові, витягнув із її щелепи застряглий шмат кістки і кинув злий погляд на учених: – Собак не можна годувати трубчастими кістками. Фу! Фу! – скрикнув несподівано. – Погана собака! Погана!

Котушки в його руках не було, зеленувата волосінь зміїлася у напрямку затихаючого цокоту собачих кігтів.

– Кажуть, собаки відчувають свіже повітря і чисту воду, – задумливо промовив Семен Орестович, пожираючи єті захопленим поглядом вірного фаната.

– Або власників вух, які вони підібрали, – вишкірився Пушок, і вчений нестримно почервонів. – Ходімо, сутенер якраз загубив одне, коли намагався відгризти Петрик голову.

– Що я знову зробила не так?! – розпачливо вигукнула іншосвітянка віддалік. – То самі зробіть краще!

– Боїться мертвих, – вибачливо прошепотів єті. – В Пустозем’ї забагато всякої некромантії, від зомбі життя нема, тож не провокуйте її. Вперед?

Юлка не роззиралася. Її цікавило лиш те, що під ногами. Вона чула роздратоване сопіння Петрик, швидкі кроки Антона, шурхотіння шуби Семена Орестовича, постукування льодяника об зуби Андрія Петровича, холод від Стаса, поколювання кігтів щура на власній потилиці, посвист десь зверху і шарудіння знизу, але свідомо зосередилася на тому, що переставляти неслухняні від утоми ноги і не намагатися запам’ятати це місце. Воно не заслуговувало на увагу, мало стертися зі спогадів як поганий сон, розчинитися в буденних спостереженнях і стати чимось на краю свідомості, тьмяному настільки, що як не стараєшся, не можеш висмикнути на поверхню.

Темнішало, тому що сідали ліхтарики.

Гучнішало, тому що ніхто не хотів вимикати свій, щоб зекономити на майбутнє.

Холоднішало, тому що Стас… Ні, Стас не наближався. Він тримався позаду всіх, ніби уникаючи Петрик, вона теж сахалася, як тільки дистанція скорочувалася через бажання Мариночки помітити кожен новий предмет на своєму шляху. Вони посварилися? Чому? Часу ж взагалі не було!

Отже, холоднішало само собою, хоча запах болота нікуди не дівся, навпаки став густішим і різчим. Він міг вплинути на людей? Петрик поводилась незвично, це точно. Юлка, мабуть, теж. Вона вигадувала для себе ілюзію. Думала про речі, які не зробила і які доведеться робити, уявляла неприємні діалоги й марні пояснення і нічого не могла з цим вдіяти! Оті всі розповіді про комету… А хто сказав, що саме вони – правда? Хто взагалі відрізнить реальність від омани, а знання від накруту?

– Ти ж не проти? – Щур проліз під куртку і повис на светрі поміж лопаток Юлки. – Не хочу померти змерзлим. Посунь рюкзак, мені тисне. До речі, щоб ви не заснули, ось вам задача. Якщо нас знищать за гріхи більшості, то хто знищить наших знищувачів? Ну, це ж буквально той самий процес, що й на Землі, але в космічних масштабах. Маєш силу – нападаєш, покарання нема, але може знайтися щось іще сильніше, йому не сподобається твоя поведінка, історія повториться, і знову, і поки існує світ! То чому раптом виявилося, що саме ми його сколапсуємо? Піщинка впаде і все рухне, а гори можуть вибухати, це нормальна ситуація? Обережно, лід на сходинках.

– Де?

Юлка підняла голову, і в обличчя повіяло різкою прохолодою, але від відкритого простору її відділяли на вигляд безкінечні залізні сходи і моторошна срібляста рамка метрів за десять попереду, що поблискувала іскрами, незважаючи на загальну відсутність електроенергії.

– Я ж попереджав, тут можуть пройти тільки люди, – неприємним тоном сказав щур. – Все, приїхали.

– Мариночко! – закричав Андрій Петрович. – Стій! Мариночко! До мене! Ходи до мене!

Собака з сумнівом розвернулася біля самої рамки, зачепила кінчиком хвоста іскристий простір і заскавчала, коли шерсть задиміла й скрутилась як від полум’я.

– Мариночко! – Семен Орестович, що перебував ближче, відтягнув її і почав заспокоювати. – Тихіше, Мариночко… Що ж тепер робити? – безпорадно звернувся він до присутніх. – Ми ж не покинемо собаку і мозкового паразита?

У Рікардо вистачило совісті промовчати.

– Пустоземська технологія. – Стас без страху обмацав рамку і просунув кіготь до іскор. Кігтя не стало. – Але налаштована справді для людей. А це означає, що тутурнутість поширилась не тільки на Землі, тож розгрібати все доведеться віками.

– Ми не можемо покинути Мариночку, – вперто провадив своє Семен Орестович.

Петрик розрядила в рамку якусь зброю, що за кольором нагадувала папугу ара, а за формою – старий важкий пістолет. Іскри не зникли.

– Це ж магія, ти б ще їй копняка дала, – нахмурився Антон. – Пушку, ходи сюди і бери з того боку! А ти, – стосувалося рептилоїда, – руки геть, бо як відпадуть, Петрик остаточно впевниться, що ти зомбі, і встромить тобі куди-небудь той кілок, який ховає за поясом. Господи… Я хочу відпочити хоч один день від цієї дурки! Я ж мав просто страхувати його. – Він штурхнув Стаса геть. – Я не підписувався на відповідальність! Добре. Все. Ви! – Антропоморф вказав на Семена Орестовича. – Можете підштовхнути? Якщо боїтеся, перевірте пальцем, – порадив, бачачи непевність обох учених.