29.3

Семен Орестович і Андрій Петрович тихо протиснулися повз Петрик і антропоморфа і, присвічуючи одним телефоном на двох, повільно почалапали за Мариночкою. Юлка свідомо обрала не питати, що в собаки в зубах і куди вона поспішає, хоча майже напевне знала відповіді на обидва питання.

– До речі, щодо мізків… Де поворот, не вступіть! – гукнула їм навздогін іншосвітянка і додала неголосно: – Насправді то знудило Пушка, але хай потрясуться. З Пушком справи зовсім кепські, якщо чесно. Він так хотів бути корисним людству, що розчарувався ще більше за мене і не хоче вилазити з помиральної ями. Не уявляю, як його збадьорити. Може, сказати про комету?

– Це стовідсотково спрацює, – показав зуби Стас і невимушено відтіснив Юлку від дверей, тицьнув їй у руку ліхтарик, направив слідом за вченими. – Перевір Пушка, тільки не лізь ні в яку яму, гаразд? – попросив м’яко. – Тут ми самі глянемо.

– Помиральна яма – просто вислів, – пробурмотіла вона, з одного боку радіючи, що має причину тут не бути, а з іншого злячись, що рептилоїду взагалі спало на думку вважати її нездатною впоратися з емоціями.

– Який вислів? – здивувалася Петрик. – Яма пристойна, три на п’ять на сім чи близько до того. Бункерні кидали туди кого хотіли і він там повільно помирав. Ми знайшли в цій ямі ще живого сутенера, витягли, підлікували останнім ветпластирем, а він, тварина невдячна, напав на мене і втік. Пушок записав це до своїх промахів, але хіба він міг догнати такого прудкого звіра? Ми навіть не роздивилися, що тому приросло. Лишні ноги точно, щодо крил я не впевнена. І мандибули. Якби він не перекусив провід, ми могли б кудись додзвонитися…

– Не могли б, – зітхнула Юлка. – Воно не працювало.

– Звідки знаєш?! – Петрик зиркнула з незрозумілою ворожістю. – Звідки?!

– Я тебе чула.

– Чому не відповідала?!

– Бо воно не працювало.

– Не кричи на мене! І не докоряй Пушку щодо Рантоліона, це не його вина!

Юлка знизала плечима і пішла, куди вказував Стас, до того, як Антон потягнув двері. Петрик лишилася, наче її присутність була необхідністю. Можливо, саме це її й злило. А, може, в цьому проклятому місці навіть повітря було просякнуте ненавистю і поступово в’їдалося в тіло.

Вчені не встигли далеко відійти. Вони не поспішали і постійно зупинялися, до чогось прислухалися, прискіпливо оглядали стіни, вишукували написи, сперечалися щодо комунікацій, орієнтування і власної пам’яті.

Семен Орестович стверджував, що бункер переробили, тому він не може розібратися з напрямком, хоча в молодості відпрацював тут пару років.

Андрій Петрович був переконаний, що його колега все забув, а от він точно пам’ятає план, бо це ж їхня робота – вивчати й пильнувати. Коридор має розділитися, один поведе до житлових камер, інший до технічних приміщень, хоча, здається, це ж було позаду, хіба ні?.. Але отой отвір і пафосна арка в стилі «схиліться перед величчю, ви сміття» точно мають вести кудись у самий центр, де бункерні проводили зустрічі і ділилися божевіллям.

– Закладаюся, зараз побачите на власні очі, – запевняв Андрій Петрович, підкликаючи помахом Мариночку. – А визначивши ключові місця, зможемо орієнтуватися з виходами. Основні перекриті, але ж є таємний для повій! Прикро, що не розпитали сутенера, якщо він справді тут був. Ось, дивіться! – Вчений пройшов крізь арку, не пропустивши момент її сфотографувати з трьох ракурсів, і відшатнувся, хоча біля нього нічого не з’явилося. – На жаль, це не центр.

– Це якраз центр, – заперечив Семен Орестович. – Хоч щось майже не змінилося. Крім помиральної ями, звісно, але це можна було очікувати, чи не так? Люди ж мають чимось забавлятися під землею, від ізоляції легко поїхати дахом. Обережно, розтяжка!

Він штурхнув Андрія Петровича вбік, однак той вдарився в стіну, випрямився, захитався і зачепив зеленувату волосінь, натягнуту під ногами.

Юлка заплющила очі, але нічого не сталося, крім прокльонів щура, якого накрило одразу трьома ну дуже потужними хвилями думок і який надумав поділитися ними з усіма доступними слухачами.

– Це нитка Аріадни! – врешті дійшов він до суті. – Панікери…

– Знавці бункерних, – з достоїнством заперечив Семен Орестович. – І непогані знавці, насмілюся сказати, раз за стільки років не закінчили отам. – Він кивнув на яму, освітити яку повністю було неможливо, але ліхтарика вистачало, щоб відбити бажання приглядатися старанніше. – А Аріадна то та фарбована з диким манікюром? Зразу видно, як пролізла у відділ. Не відрізнити нитки від волосіні, де це таке чувано?

– Іноді мені здається, що у вас справді завелися мозкові паразити, – допік щур. – Хочете, розкажу, як там унизу з погляду того, хто просидів там аж десять хвилин і порахував зібрані черепи?

– Яма пуста! – нарешті дійшло до Юлки. – А де ж Пушок?

– Винюхує сутенера за півтора метри від тебе і мріє провалитися крізь землю від сорому, тому що… Емм… Загалом усе не так. Пеньки надто збуджені, через них важко вловити щось конкретне.

Вона закрутила ліхтариком навсібіч, але добилася тільки того, що засліплений Андрій Петрович стукнувся потилицею в арку, а Семен Орестович пронизливо заверещав і ледь не впав у яму.

– Куди ти дивишся? – Щур поклав лапки на голову Юлки і спробував повернути її у потрібному напрямку. – Ось. – Кігтики знову дряпали, видирали волосся, зачіпали проколоті вуха, і це неабияк відволікало. – Він перед тобою!