29.2

– Пали усіх, Бог своїх впізнає, чи якось так? – тихо кинув Семен Орестович, поки залишаючись збоку від основної компанії. – Ваша стажистка розумніша за вас, шановна. Мені скоро вісімдесят. Вважаю, я бачив достатньо, щоб стверджувати: поточна криза не настільки критична, щоб вирішувати її однією кометою на праведників і лиходіїв. Справедливість працює трішечки по-іншому. Має залишитися хоч хтось, щоб насолодитися відплатою.

– А де ви бачили справедливість? – неабияк розійшлася Петрик. – У світі все було так гладесенько, гидили тільки скраєчку, зачіпали лиш на словах, дотримувалися домовленостей, допомагали знедоленим, бо боялися витурення. Але ось з’явилося дещо сильніше за страх! Воно шириться швидше за чуму, тому що це епоха інтернету, розваг і егоїзму!

– Вплив паралельної реальності? – Юлка несвідомо почухала руку. – Ти забуваєш, що середньостатистичні люди ближчі до мене, ніж до бункерних. Якщо вони побачать те, що бачили ми, то навіки забудуть про агресію, а групка маргіналів однаково ні на що не вплине.

– Середньостатистичні люди з якої країни? – Петрик закотила очі і вперла кулаки в боки. – Ну, з якої? України? Згодна. А що буде, коли релігійні фанатики відчують омріяне життя, від якого їх досі відділяв страх зникнути – те, де жінки не мають не те що прав, а й голосу в буквальному сенсі слова? Що буде, коли расисти і їм подібні хоч у галюцинаціях почуватимуться королями світу? Що буде, коли тоталітарні режими згадають привабливість концтаборів? Що буде, коли комусь закортить підправити кордон, надихнувшись прикладом свого альтер-его, яке, виявляється, змогло і не отримало покарання? І це я ще мовчу про тутунутих, які певне на сьомому небі від щастя! Але гаразд, облишмо поганців, давайте краще поговоримо про тих, хто просто хоче жити своє тихе чи гучне життя і не цікавиться політикою, але кого зачепить масштабне божевілля. Що вони робитимуть?

– Емм… – Юлці здалося, Петрик чекає відповіді «Згуртуються і рятуватимуть становище», щоб вкотре її висміяти. – Шукатимуть винних?

– Каратимуть винних! То що краще: комета чи бути проти всього світу, га?

– Ти перебільшуєш, – прозвучало з упевненістю, на яку була спроможна Юлка за поточних обставин. – Світ не такий, інакше він давно б опустів.

– Я применшую! Для поганих ми ворог номер один, тому що так сказали бункерні месії, які прямо зараз показують їм здійснення найзаповітніших мрій. Для добрих ми причина, з якої погані відкрито стали поганими і зачепили когось, окрім нас. Когось, хто не заслужив, розумієш? Тих, кого турнуті ненавиділи не настільки сильно, щоб намагатися знищити. Когось сильного проти зовнішнього ворога, але слабкого зсередини. О ні, звісно, залишки здорового глузду десь таки збережуться, спочатку може й масово, але це буде як донедавна з тутурнутими, з тою різницею, що тутурнутих ніхто не переслідував! До речі, ми прийшли. – Петрик швидко зробила кілька кроків уперед і освітила ліхтариком напівкруглі металеві двері у вищербленій заглибині в стіні, обладнані облупленим вентилем. – Дивіться самі, як не вірите!

– Чому ти так переймаєшся майбутнім України? Ти ж із Пустозем’я, – глибокодумно сказав щур із-за плеча Юлки. – Переживеш комету – повернешся додому, та й усе.

– Ніхто не переживе комету, – замогильним тоном оголосив Семен Орестович.

– А ти що забула зверху, морська свинюко? – Іншосвітянка довгим стрибком повернулася від дверей і зупинила ліхтарик за сантиметр від гострої мордочки з надламаними вусами. – Ти ж із бункера, переживеш комету – повернешся додому, та й усе.

– Пустозем’я аж настільки гидотне? – з самовбивчою впертістю допитувався Рікардо.

– Пустозем’я чудове, але я живу не там, а тут! І моя мама, і вісімнадцять тіток, і всі бабусі! – викрикнула Петрик і здригнулася, коли Антон почав крутити вентиль. – Зміни форму, – порадила йому зовсім іншим тоном: дружнім, нічуть не агресивним, навіть співчутливим. – Вистачить і людських рецепторів, бо валятимешся як Пушок, а в мене реально нічого нема.

Скрегіт зупинився.

– Скільки там? – важко запитав антропоморф, не відкриваючи дверей.

– Кілька десятків, ми точно не рахували. Майже всі з кульовими, справжнього місива зовсім мало. Більшість лежала в залі… отам. – Петрик махнула у темряву, звідки прийшла вся група. – Ми вважаємо, що відбулася нарада, результати якої були вирішені наперед, а хто зумів звідти вибратися, того шукали й добивали в коридорах. Оцей запах… – Іншосвітянка обвела рукою навколо себе. – Як болото, відчуваєте? Стрільба пошкодила резервуари тої їхньої медитативної плісняви, воно забиває навіть… – Вона вказала на двері за спиною Антона. – Навіть це. Чудово, чи не так? Живеш три десятиліття під одним дахом згуртованою командою, а потім твої однодумці, а може навіть члени сім’ї, виносять тобі мізки, бо ти недостатньо кровожерливий і волів би й далі черпати ікру ложкою і воювати язиком.