28.4

Юлка рушила вперед, щоб відгородити старих і пояснити хоч щось, але її випередив Антон.

– Це не на часі, – сказав невдоволено. – Розберемося зовні після комети. Буду свідком, даю слово, відсудимо такі відступні, що більше ніколи не снідатимеш барлатиною.

– Але я люблю барлатину, – нахмурився рептилоїд.

– А я згоден бути мозковим паразитом, якщо так треба для спільної справи, – пискнув щур.

– Ти ще хто? – Стас заглянув через плече Юлки і побачив гостру мордочку. – Ти ж морська свинка.

– Я вже сам не знаю, хто я! – розпачливо вигукнув Рікардо. – Я ще ніколи не зустрічав настільки ненормальних людей з багатосмуговим потоком думок!

– Та ти ніяких не зустрічав, крім пеньків і електриків, – відмахнувся Антон, – інакше знав би, що людей тут кіт наплакав.

– Я завжди хотів кошеня! – Щур смикнувся всім тільцем і копнув Юлку лапами прямо в хребет. – Я хочу просте життя!

– Коти смердять, – невчасно нагадав про себе Андрій Петрович. – А от Мариночка – інша справа, в неї є спеціальний куток, де вона…

Стас гримнув найближчий металевий стіл, і ненадовго запала тиша, навіть собака припинила бити хвостом по підлозі й ногах антропоморфа.

– Гаразд, питання «Хто?» вирішене, – понуро сказав рептилоїд, не опускаючи все ж ліхтарик. – Переходимо до «Чому?». Є ідеї, панове Пеньки?

Щур захихотів і почав гучно щось гризти, судячи з запаху, що перебивав сморід болота, – барбарисові льодяники.

– Попрошу більше поваги, юначе. Моє прізвище Береза, а мого колеги – Дубок, – крізь стиснуті зуби кинув Семен Орестович, уникаючи дивитися прямо. – Маю визнати, що ми зробили помилку.

– Ви, – тихенько виправив Андрій Петрович.

Рікардо вдавився й закашлявся, молотячи Юлку в спину чим попало.

– Наші сигналки спрацьовували одна за одною, – тремтячим голосом продовжував Семен Орестович. – Мозковий паразит не міг так швидко шкодити. Ми вийшли глянути і зрозуміли: щось почалося, тому стріляли у всіх, кого бачили. Нам дуже шкода, що ми випадково поцілили у вас.

– Майже впритул, – підказав щур, випльовуючи шматочки цукерки, деякі – на волосся Юлки. – Напрочуд яскравий спогад, добре запам’ятовується. Інші тьмяні й… Ого! Ні, про зелених привидів згадувати не треба, я такого не люблю. А що за прапор на танках? Чому все блякле, а він горить?

– Коли ми побачили прапор турнутих, то вважали ворогами всіх, хто траплявся на шляху. – Семен Орестович звертався тільки до Стаса, ніби закріплюючи за ним статус того, перед ким треба звітувати. – І все, зокрема броньовану техніку та гвинтокрили чи що воно там літало. На щастя, це тривало недовго і минуло, наскільки я можу судити, коли бункерні покинули бункер. Отже, щиро прошу вибачення за прикру помилку, але маю зауважити, що ви надзвичайно бадьорий як для того, в кого всадили нашу особливу суміш для страшних випадків. Припускаю, частина інших теж вижила, хоча ми не знайшли тіл, коли верталися. Аномалія.

Користуючись хвилиною загального спокою, Юлка перемістилася ближче до ліхтарика і розкрила підібраний журнал. В ньому не знайшлося нічого цікавого, лише імена і години чергування в тутешньому «командному пункті» бозна за який рік, але було показовим те, що ближче до кінця і теперішніх часів прізвища почали змінюватися рідше, по суті за все відповідали лише кілька осіб. Обшукавши приміщення, можна було б відкопати інші журнали і глянути, скільки з них досі залишилося біля руля, але Юлка відкинула цей порив як позбавлений сенсу. Нащо зайві клопоти? Тільки лінивий не досліджував становлення диктатури, нічого нового тут не відкриється.

– Ой, то дурниці! – сплеснула в долоні Петрик, помітивши жовтуваті сторінки. – Бюрократія. Десь був навіть журнал обліку олівців і зведена таблиця цін/якості послуг повій, починаючи з тисяча дев’ятсот сімдесят якогось. Раніше не було краще, якщо комусь цікаво. А що справді дух захоплює, то це мемуари!

– Чиї? – з підозрою уточнив Антон, помалу оглядаючись у пошуках виходу.

– Третього трупа ліворуч у покійницькій, – життєрадісно повідомила Петрик. – Взагалі-то в холодильнику, але ми вирішили його так не називати. Там такий трилер! Мороз іде поза шкірою, як згадаю. – З кожним словом з неї немов випаровувалася невимушеність, і кінець речення вона видавила через силу. – По-справжньому страшно, я маю на увазі. Тобто якщо не думати, що це реальність, воно теж пробирає до кісток, але як тільки доходить, що це йде від моїх сучасників, ба більше, має неабияку фанбазу, стає так огидно, наче борсаюсь у лайні з головою й ніколи не виберуся на поверхню. Типу воно ж не з’явилося ось просто з нізвідки, правильно? Воно існувало собі потихеньку, збирало однодумців, вилазило з підпілля й закріплювалося як щось природнє, а ми… я! До мене доходило щось таке, я ж не живу у вакуумі, але мені ніколи й на думку не спадало заглибитися в цю тему. Ненависть в інтернеті, ха! Кого цим здивуєш? Якісь старі збочені маразматики й молоді нарцисичні пророки розказують, хто має право жити, а чия країна повинна спокутувати всесвітній гріх! Щось на кшталт дискусії про синьо-зелені водорості і невдячних дорожників після третьої пляшки в середньостатичній таверні Пустозем’я. Кажу ж, я не цікавилася подробицями! Мене це не стосувалося. Я жила своє маленьке життя і уявлення не мала, що якомусь звичайному типу з іншого кінця Землі заважає саме моє існування просто тому що це несправедливо стосовно турнутих, витурити мали мене ще до мого народження, а оскільки не витурили, то, мабуть, я в чомусь замішана і повинна відповісти за все!