28.3

Навколо валялося шмаття й уламки, але Юлка не зосереджувалася на цьому, та й антропроморф не відводив ліхтарик від глибокого провалу з товстими стінами, що навряд чи міг утворитися випадково. Вона присіла біля краю пробитої діри, невпевнено заглянула вниз.

– Мариночко?! – гукнула, почувши там характерний цокіт кігтів. – Стасе, як ви?

– Я знайшов свій телефон, – радісно оголосив рептилоїд.

– В кишені? – в’їдливо поцікавився Антон.

– Так, а ти як здогадався?

Антропоморф закотив очі й почав спускатися в провал.

– Стрибнеш, спіймаю, – сказав Юлці перед тим, як відпустити край підлоги. – А ви як хочете, – кивнув ученим. – Надумаєтеся – спіймаю теж, хоча за вас мені й не платять.

Це було не страшно, тому що проходило як рутинний процес і супроводжувалося бурчанням з приводу пилюки, роздертих штанів, запорошених очей, розбитого тонометра, хворого коліна, впущеного телефона, надламаного зуба, бідолашної Мариночки і заклиненої спини. Юлка й рада була б забити голову страхом висоти, сепсису, темряви, невідомості, хай навіть комети і викинути з думок розуміння того, в яку метафоричну прірву летить її життя загалом, але Семен Орестович трохи застряг через важку поскубану шубу, Андрій Петрович не вписався власними габаритами, щур надумав голосно поділитися лінгвістичними здобутками з їхніх голів, і якось так вийшло, що роздратована Юлка полізла вниз як нормальні люди ходять сходами – просто щоб переміститися з точки А в точку Б, маючи на меті результат і не задумуючись про процес.

– Відійди, заради Бога, в тебе руки тримаються на чесному слові, – почула, перш ніж Антон допоміг відновити рівновагу після незграбного стрибка. – Я вже справді не витримую… Скільки ти на Землі? Кожної зими дурієш?

– Я в процесі пристосування, – відрізав Стас десь зовсім близько, і Юлка з полегшенням зрозуміла, що він уже може пересуватися, не падаючи, причому пересуватися доволі швидко і рівно. – А взагалі взимку в мене відпустка і сплячка. Зараз березень надворі! В прогнозі не писали про аномалію і мінус, мабуть, градусів п’ятдесят! Цікаво тільки, чому я не сховався від морозу? Твоя правда, Антоне, низька температура погано на мене діє. Сидіти в канаві було дурною ідеєю.

Семен Орестович прокашлявся і почав світити навкруг екраном телефона, вихоплюючи якісь металеві перегородки, засипану пилом техніку, старі на вигляд папери, спецодяг і недоїдену цвілу піцу на столі біля розбитого екрана – такого самого товстого, як і зверху. Андрій Петрович насівся на колегу за марнування заряду батареї і припустив, що якщо бункерні звідси повтікали таємним ходом, то треба його знайти.

– Рікардо знає, де це, – сказала Юлка, піднімаючи пожовклий журнал.

– Хід для повій? – стрепенувся щур. – Ще б пак, це всі знають. Але не звідси.

– Усі знають, де це, якщо йти зверху, – з нотками презирства пояснив Семен Орестович. – Ніхто не знає, де це, якщо йти зсередини. Та маю погодитися, сама собою ідея гарна. Як тільки натрапимо на ліхтарики, стане легше. Погано, що тут вирубилося все… Мені не подобаються тіні.

– Занадто густі? – Юлка вдивлялася в темінь і вирішувала, чи ввічливо підійти з журналом до учених, щоб глянути на записи.

– Ворушаться, – вагомо кинув Андрій Петрович.

«Це у вас руки дрижать», – ледь не ляпнула вона, але краєм ока помітила сторонній рух, що міг виявитися звичайнісіньким аркушем паперу, який упав зі столу.

– Мариночко! – Семен Орестович теж це побачив. – Ходи сюди, маленька! Ходи, зараза!

«Хіба Мариночка світла?» – здивувалась Юлка.

– Стояти на місці! Руки вгору! – луною рознісся навколо багатоголосий хор із тіней. – Не рухатися! Пристрелю одразу!

– Це ще хто такі, трясця їхній матері? – Андрій Петрович де стояв, там і сів. – Урядові війська?

– Пустоземські, – буркнув Антон.

– Яке дивне потрійне відлуння! – захопився Стас.

– Петрик! – вигукнула Юлка і прикрила очі, коли в них ударили кілька променів світла одночасно, а потім її обійняли всі три іншосвітянки і Мариночка.

– Це якась жіноча спецкоманда? – У Семена Орестовича відвисла щелепа. – Таке буває насправді? Боже, я в раю для атеїстів…

– Мариночко! – Андрій Петрович підкликав собаку і зарився носом у її запилену шерсть. – Моя ж ти маленька бруднуля! Де ти знайшла червону фарбу? О, чорт… Фу, Мариночко!

Петрик щасливо щебетала й описувала свої поневіряння, більша частина яких припадала на непереборне бажання єті втрапити в халепу і необхідність витягувати його з-за автоматичних ґрат, з сейфу з наклейкою «Сibіrian jaswa», з жертовної ями, з-під стелажів, з покійницької і від сутенера, який чомусь дуже не хотів лікуватися останньою ветеринарною магналіпкою і, здається, мав рацію.

– Хтось пояснить, що ще я пропустив за ніч? – Стас нахабно взяв ліхтарик у однієї з Петрик і посвітив усім трьом в обличчя. – Коли це ти встигла стати колонією?

– То пеньки тебе не застрелили! – радісно скрикнула іншосвітянка, відпускаючи Юлку. – А я ледь не повірила мозковому паразиту! Чому ти такий холодний?

– Хто? – насторожився рептилоїд.