28.2

– Мариночко! – гукнув Андрій Петрович майже у вухо Юлки. – Мариночко!

Вона забулася, притулила долоню до голови, рятуючи свій слух, і зачепила проколи від Рікардо. Рука відсмикнулася сама собою, потягла волосся, залишила на щоці вологий слід. Наліпка на ранах розкришилася остаточно, її залишки чіплялися за все, до чого наближалася долоня, особливо за тканину, штучне хутро коміра і неслухняні волосини, яким не лежалося на місці.

– А знаєте, чому нас не розплющило на млинець? – таємничим тоном почав щур, гаряче дихаючи в потилицю. – Тому що ми вже розплющені згідно Протоколу 3, який мав би завалити абсолютно все гарантовано і навічно, хоча взагалі-то не мав причин спрацювати і мав причини вимкнутися. Те, що після нього, організоване пізніше для радикального вирішення проблеми бункерних, а не для гіпотетичної війни з наземним супротивником. Протокол 4 – перекрити комунікації та шляхи відступу й імітувати для світу фальшиву картину щасливого бункерного життя. Протокол 5 – знищити командний пункт в разі несанкціонованого доступу до нього. Я що хочу сказати… Руйнувати багато розуму не треба, а от зруйнувати з можливістю потім відновити значно цікавіше. Що ці кілька комп’ютерів? Крапля в морі. Зовсім маленька ціна, щоб прибити занадто активних турнутих, якщо вони полізуть знизу, чи тутурнутих, якщо вони приб’ють пеньків і припруться зверху. Згадаєте мої слова, там не буде нічого особливого.

– Якесь болото, – пробурмотіла Юлка, вдихаючи крізь рукав вологе повітря з домішками землі і гнилі.

Ліхтарик уже сховався за стіною, доводилося покладатися виключно на пам’ять, дотик і удачу, але пам’ять підводила й навантажувала мозок зайвими зараз роздумами про долю світу, маму і курсову з вірусології, дотик натрапляв то на шубу Семена Орестовича, то на лисину Андрія Петровича, а удача для свого функціонування вимагала принаймні не затуляти ніс рукою і приділяти більше уваги зовнішнім чинникам, а не внутрішнім переживанням.

– Угу, повністю згоден, – погодився Рікардо і протяжно позіхнув. – Мабуть, тому мені й не вистачає кисню… Чи ти в переносному сенсі? Ну так, болото, затягне, перетравить і не виплюне решток. Га?

– Я нічого не казала. – Юлка трохи прискорилася, тому що попереду почало зблискувати світло ліхтарика, яким розмахували явно під час активного жестикулювання.

– Ти надто голосно думала, – приречено зітхнув щур. – Якщо це тобі допоможе, можу вигадати фінал тої недочитаної книжки і заочно похвалити твою курсову, а ще скажу, що ти надто переймаєшся дрібницями, на які всім начхати, і що якщо вже до тебе повертається здатність думати про себе, використай її на стару добру паніку і розпач, я від цього легко екрануюсь, маю досвід.

– Мені прикро!

– А мені задушливо. Пригальмуй!

Світло вдарило прямо в очі. Юлка не очікувала, що дійде до командного пункту так швидко, вчені – що вона різко зупиниться, Антон – що поки він спотикатиметься і ловитиме телефон, на нього навалиться потрійна вага не рахуючи Рікардо.

– Мариночко! – Андрій Петрович чомусь вважав, що затор спричинила саме собака. – Мариночко, сюди! Мариночко, де ти?!

– Провалилася до біса! – огризнувся антропоморф, явно роздратований тим, що від поштовху впустив телефон вдруге і цього разу не спіймав його над самою землею. – Туди, куди й вас чорти несуть!

– Як у вас язик повертається таке казати… – докорив Семен Орестович.

Не надто, втім, голосно.

– Ой-йой-йой, які всі ніжні! Ну то вперед, хіба я забороняю? Тільки її, – Антон висмикнув Юлку вбік, – залиште, моя команда не ламатиме свої шиї комусь назло. Звісно, це не стосується дурника з замороженим мозком.

– Я просто послизнувся! – долинуло наче з-під землі. – А якби був більш підозрілий, то сказав би, що ти мене штовхнув!

– Заткнися, трясця б тебе вхопила! – геть озвірів антропоморф.

– Це навряд чи, в рептилоїдів є аварійна система кровообігу, – нічуть не ображено відповів Стас.

– Треба було розвинути ще й аварійний мозок!

– Не переживай так, мій скоро розтане й запрацює на повну, а ось тобі, бідосі, розвиватися нікуди.

Заскрипіло як у жорнах. Юлка підстрибнула, подумавши, що навкруг почнуть рушитися стіни, але це лише стиснув зуби Антон.

– Що відбувається? – Вона спробувала відігнати усе далеке й недоречне, що лізло в голову, і заглянула в приміщення, де стояли комп’ютери. – Вибух пробив підлогу? – Попереду точно були якісь відтінки темряви, що натякали на дуже віддалене джерело світла. – Таке можливо?

– Якби я бачив плани будівництва, експлуатації та оборони, то сказав би, чи це щаслива випадковість, чи недбальство, чи план. – Антон посвітив на діру майже біля входу, достатньо широку, щоб у неї міг провалитися навіть Андрій Петрович. – Голосую за план. Наприклад, Протокол 4 не допоміг, мирного рішення нема, тож Протокол 5 пропонує викурити бункерних грубою фізичною силою, робить прохід до них і знищує командний пункт на випадок невдачі. А знаєте, якщо виберемось, почну вести конспірологічні подкасти. Кажуть, це прибутково.