Розділ 28.1. Провальне

– А тепер без жартів, – прошипів Антон, розтираючи забиту камінням спину, якою він намагався прикрити від завалу Юлку, а за фактом прикрив Мариночку і Семена Орестовича. – Скільки твоїх мізків розкришилося? Чого чекати далі? Встромиш пальці в розетку?

Стас присоромлено сопів, дихав холодом на свої не менш холодні руки й не виправдовувався, обмежився короткими вибаченнями й обіцянкою надалі бути обачним. Він теж хотів відгородити Юлку від усякого різного принесеного вибуховою хвилею, але виявився тим самим криво поставленим громіздким предметом, який обов’язково має впасти від найменшого поштовху, конкретно зараз – на, на щастя, м’якого Андрія Петровича.

– Тю… А розмов було… – Щур відзначився тим, що зробив кігтиками у вухах Юлки по три дірки, але вперто відмовлявся визнати це своєю провиною і переконував, що вони там були завжди, а краплі крові виступили від подряпин. І взагалі, це модно. Симетрично. Згодиться на майбутнє. – Я вже подумав, ось воно, нарешті, одноголосний кінець, а воно трохи потрясло, та й усе. То хоч хтось запам’ятав, коли чекати комету? Жду з нетерпінням, погано тільки, що попкорн скінчився.

Він бадьорився і применшував масштаби трясіння. Гахнуло так, що Юлка подумки попрощалася з геть усім, а якби шматок стелі впав на пів метра лівіше чи залізна вивіска прилетіла на пів метра нижче, це прощання навіть мало б сенс. Іншим пощастило ще менше, хіба що собака, заледве відійшовши від переляку, демонструвала завидне бажання насолоджуватися життям та Андрій Петрович оголосив, що коліно рептилоїда вправило йому якийсь хребець.

– Прикро це визнавати, але мозковий паразит має рацію, – зітхнув Семен Орестович і чиркнув сірником, освітлюючи стурбовані обличчя і розбитий ліфт, до якого ледве встигли добігти і який вважали добрим укриттям, зважаючи на чиїсь панічні слова: «Хоч відкопають не по шматках». Юлка намагалася не згадувати подробиць, бо в її пам’яті ця фраза звучала її власним тонким голосом. – Вибух набагато слабший, ніж мав би бути. Це ж командний пункт, його гарантоване знищення в потрібний момент життєво важливе.

– Наче він уцілів, – гірко нагадав Рікардо. – Світла нема, повітря нема, пил є… Все як замовляли. То коли чекати комету?

Сірник згас, в абсолютній темряві лишилися тільки багатоголосе сопіння, звук поодиноких капель, запах валідолу, скрип розхитаного кабеля, сморід пригорілого пластику та віддалене інфернальне шипіння.

– Не уцілів, але ми уціліли, а це точно не те, що передбачав Протокол 5, – гнув своє Семен Орестович, запалюючи інший сірник. – Ось як пояснити? Коли ворог настільки близько, що доводиться підривати себе, буквально знищувати останню цитадель, на це йде весь ресурс. Я чекав, що тут земля просяде до самого пекла.

– Брехня, – відмахнувся щур. Він поки не зволив злізти на землю, сидів на рюкзаку й випромінював незгоду з тим, що думали інші, навіть супроти самого себе. – Аби чекали, то не втікали б попереду всіх.

– Та що може розуміти мозковий паразит в людській психології? – Сірник протримався недовго, іншого Семен Орестович не витягав. – Це як обговорювати ядерну фізику з поросям… І я це роблю. Боже…

– Зате відірваний від життя засохлий пеньок скрізь має експертну думку, – вколов щур. – Та пофіг. От чесно, пофіг. Наче для нас щось надовго змінилося. Хочу мою комету!

Поряд задзеньчало. Юлка здригнулася й відшатнулася, придавила чиюсь ногу, зробила ліктем синець Андрію Петровичу, але то лише Стас невдало розвернувся, зачепивши стіну, Антона і відламану трубу, а то й не одну.

– Піду гляну, що там, – поділився планами і жваво зашурхотів геть, ніби не помічаючи теміні, завалів і довгої промови антропоморфа, яку можна було б умістити в пару коротких нецензурних слів. – Все нормально, біля вас тепло, а звідти взагалі йде жар, хіба не чуєте?

– Нікуди звідси не йдіть! – наказав Антон, рушаючи слідом.

Прозвучало доволі по-дурному, наче на цьому рівні був якийсь інший шлях, яким могли б вишмигнути вчені та Юлка.

Чи наче вона погодилася б просто спостерігати, як віддаляється слабке світло ліхтарика антропоморфа.

– Не сліпи мене, – бурмотів Стас. – Вимкни, так краще видно.

– Кому? Мариночці? Відколи ви стали родичами? – в’їдливо не погодився Антон.

– Не марнуй батарею.

– На мій вік вистачить, а ти обійдешся!

Юлка, пам’ятаючи про завали під ногами, почала обережно просуватися за ними. Вона очікувала невдоволення щура чи застереження вчених, але чула тільки приглушену гризню колег і непевні кроки за спиною. Вочевидь, ніхто не хотів залишатися осторонь.