27.5

– Ого, то я багато пропустив, – зауважив Стас, помалу розгойдуючись, щоб розвернути свій хребет на притаманне йому місце в організмі. Він явно ще не збагнув масштабу поточних подій і зачудовано роззирався навколо, наскільки дозволяли скуті холодом суглоби, затримував погляд на застарілих екранах, уважно розглядав нові обличчя й здригався, коли Мариночка шмигала поряд, зачіпаючи його ноги. – І чомусь таке відчуття, ніби я вже зустрічав вас, незнайомі панове… – Рептилоїд пошкріб груди під подертою курткою і підніс до очей дробинки, недбало перекотив на долоні. – Що це?

– Чи не вперше в житті я вимушений сказати, що це зачекає, не час для справедливості, – скривився Антон.

– Це треба промити і перев’язати! – скинулася Юлка й одразу знітилася, присоромлено опустила очі, бо на фоні загального стану Стаса кілька металевих кульок були краплею в морі травм.

– Це інша комета! – не своїм голосом вигукнув зблідлий Семен Орестович чи то щоб перемкнути загальну увагу, чи справді наляканий не на жарт. – Величезна! З нізвідки! Реальна! Її вже видно! Вона знищить усе живе!

– А що я казав? – зареготав Рікардо. – Чи не я?.. З вами не розбереш, ви ж як колективний розум, я серед вас гублюся! Добре що в Мариночки лише три думки, і всі про їжу. Чиє це? Чиє, га?

Стас перевальцем почвалав ближче до комп’ютера, чим спричинив невеликий нервовий зрив учених, які чомусь вирішили, що наближається помста. Юлка спробувала взяти його під лікоть, але Антон накричав на неї і наказав не хапати, не смикати і не тягти нічого, прикріпленого ізолентою. На жаль, собака його не розуміла, тому сприйняла переміщення громіздкого об’єкта в лахмітті як запрошення вискубувати з його куртки наповнювач і підкидати вгору. В цьому не було б проблеми, якби її зуби раз у раз не чіплялися за міцну тканину, а потужні ривки не розкачували рептилоїда як скульптуру на нестійкому постаменті.

Поки Юлка вгамовувала Мариночку, Семен Орестович заразив панікою колегу по лабораторії і вони разом зійшлися на думці, що це справді кінець, а не як завжди хибна тривога, яка вляжеться сама собою і за яку дадуть премію, якщо зобразити бурхливу діяльність. Світ остаточно збожеволів, тож у Бога урвався терпець. У якого саме, вони ще не домовилися, але схилялися до ідеї існування всемогутнього і всезнаючого вищого розуму, що став прообразом для формування більшості сучасних релігійних учень.

– Якщо я ще раз почую про вищий розум, то сам кого-небудь покусаю. – Антон не старався навіть вдавати ввічливість і грубо пхався до комп’ютера, але вчені прилипли до екрана плече до плеча і відсунути їх чи протиснутися в центр було складно. – Дайте мишу. Треба подивитися, що пишуть справжні вчені, а не оце все. – Він махнув рукою, не знаходячи слів. – Оці сенсації!

– Ти чого, хай читають свої прогнози, кожен справляється з кризою як може, – зупинив його Стас, якого теж не пропустили і який зовсім цим не переймався, а відійшов убік. – Ось теж робочий комп’ютер. – Кивнув на той, перший від входу, начебто замінований. – Пам’ятаєш внутрішні паролі? В мене в голові така мішанина… Може і в буквальному сенсі.

Вчені підскочили як від вогню.

– Не чіпайте! – вигукнули в унісон з однаковим розпачем у голосі, який підказував: їхні старання запізнілі. – Не можна!

– Хто сказав? – Рептилоїд незграбно натиснув кілька клавіш і підтвердив початок роботи у віконці, що вискочило за мить. – Цей хоч швидший, нічого не висне, майже не миготить. А браузер дивний. Чому воно весь час питає згоди? І мова якась не така… Що за смішна буква «є» навиворіт? Чекайте, це ж… Протокол 5 запущено – це що? А от таймер мені не подобається…

Мариночка першою помчала до виходу, за нею, скинувши на лікоть важку шубу, поспішив Семен Орестович. Андрій Петрович не оглядався, але махнув рукою, кличучи за собою, та це вже було зайве. Антон і Юлка підхопили Стаса під багатостраждальні руки і потягли слідом за всіма, а позаду повільно збігали секунди червоного циферблата, і цього разу нікому не кортіло перевірити, працює він чи ні.

Він спрацював.