27.3

Антон незворушно вирвав з пащі собаки чужу кінцівку й відірвав від шерсті іншу, яка причепилася сама.

– Хто скинув мій телефон? – обурився, ледь не наступивши на нього. – Екран тріснув! Наче хтось зізнається… А що по астероїду?

Семен Орестович почав плутано переповідати нещодавні події. В його розповіді не знайшлося місця Юлці, але це було не настільки важливо, щоб втручатися зі спростуваннями. А от те, що замотана в куртку фігура заворушилася й спробувала щось сказати, мало першочергове значення.

– Не лякайся, голову ми йому перекрутимо правильно, але в кінці, щоб не відкололася шия, – спокійно сказав антропоморф. – Ну що, починаємо з рук?

– Дупу собі перекрути, тупе егоїстичне гімно, негайно прожени її звідси й розв’яжи рукави, трясця тобі, беземпатійна тварина, знайшов коли показувати гнилу натуру! – Щур пружиною вистрибнув із рюкзака і приземлився на голову Юлки, жалібно попискуючи. – Залиште мене в спокої… Я справді не хочу знати, про що ви думаєте… Я просто маленький нещасний пацючок, приречений страждати вічно… Я можу не зважати на пеньків, можу ігнорувати цю хвору голівоньку, – він погладив лоб Юлки, – можу абстрагуватися від качкодзьоба, але заберіть того психа, він нестерпний, мені не потрібні його пронизливі душевні муки, в мене від них крається серце!

– Це я качкодзьоб? – зачудувався Антон. – Чому? Дивина… Ні, чекай! А в що ми тебе одягнемо?

Куртка подерлася ще більше, хоч і не навпіл, й опала на підлогу. Стас скочив на ноги зовсім як той щур і дерев’яно захитався, роззираючись. Його власний одяг був пошматований на клоччя і звисав як відшарована кора хворого дерева, просякнутий чорнотою наповнювач пухкої безрукавки вилазив із численних дірок замерзлим мохом, на землю сипалися кристалики темного льоду з блискучими лусочками – велика радість для Мариночки і черговий скачок тиску для Андрія Петровича.

Юлка не закричала, і це здивувало її чи не більше, ніж те, що вона не могла визначити, де в рептилоїда передня частина, а де задня, хоч і дивилася на нього, забувши кліпати. Він був покручений, і їй знову спала на думку аналогія з деревом із якоїсь науково-популярної передачі, стовбур якого спотворився під впливом сильних змінних вітрів. Можливо, через зелений колір. Можливо, через скуті рухи. Можливо, тому що про це бурмотів Семен Орестович, намагаючись поцілити в потрібні клавіші.

Стас видав незрозумілі звуки і захитався, явно перехиляючись в один бік. Антон підштовхнув його, вирівнюючи, і взяв обома руками за трохи приплюснуту ззаду голову.

– Стій смирно, поки тупе егоїстичне лайно поверне твої дихальні шляхи на місце, а тоді висловиш йому все особисто, без просередництва мозкового паразита, – мовив, повільно крутячи шию рептилоїда вліво. – Або не висловиш, передні зуби тобі ще відрощувати з нуля. – Щось гучно клацнуло, і Стас із присвистом видихнув повітря. – Якось так. – Антропоморф окинув свою роботу критичним поглядом і потицяв пальцем у вм’ятину на зеленій голові. Рептилоїд змахнув рукавом, відкидаючи його руку. – Стало краще. Гадаю, далі буде легше. Стискай те, що в тебе лишилось від зубів, будем повертати на місце твій поперек.

– …ам… егну… – просипів Стас, розхитуючись.

– Я не мозковий паразит! – Від злості щур забарабанив лапками по скронях Юлки. – Ви всі однакові…

Антон хмикнув, але промовчав. Він обхопив рептилоїда за плечі і спробував розвернути, проте той посунувся весь і зашипів, протестуючи.

– Андрію Петровичу, притримайте! – гукнув антропоморф, коли йому не вдалося заблокувати небажаний рух власною ногою. – Петровичу!

Сопіння ученого почулося за дверним отвором, але відгуку не було, лиш Мариночка виявила бажання допомогти й позбавити Стаса порваного одягу.

– Я спробую. – Юлка не уявляла, яка з неї може бути користь, крім як відігнати собаку, проте підійшла до рептилоїда, від якого віяло як із морозильної камери, і поклала неушкоджену долоню йому на талію, а іншу притулила боком. – Триматиму, а ти крути.

– Не хочу цього чути! – заверещав Рікардо. – Не маєте права мене примушувати!

Антон натиснув, і в результаті посунулися всі троє.