27.2

За мить пронизливий голос Петрик пробився з динаміка й заполонив усе навкруг, навіть щур розкрутився й почав потягатися, тикаючи Юлку в спину гострими кігтиками.

– Алло! Нарешті! Хто це? Алло! Чуєте мене?!

– Вітаю, – статечно сказав Семен Орестович. – Дівчино, не кричіть так, ми вас прекрасно чуємо.

– Алло! Гей, є там хто? Чому ви мовчите?! Алло!

– Дівчино! – Він обернувся до Юлки, прикрив низ слухавки рукою. – Нагадайте-но, як звуть ту гарненьку?

– Динамік не працює, – крізь зуби видихнула Юлка, зрозумівши, що на її слова тут начхати, цей чоловік не зробить нічого, поки не впевниться сам, для нього вона не джерело інформації.

– Он воно як… – Учений підніс слухавку до очей, немов намагався перевірити її нутрощі зором, а потім різко вдарив долонею по тильному боку. Всередині щось забрязчало. – Алло? Чуєте мене? – І до Юлки: – Як її звуть?

– Алло! Алло! – надривалася Петрик. – Алло! Ну добре, привіт, світ, і все таке, слухай моє повідомлення. Тут пусто. Єдиний свідок пролікований, говорити поки не може, але практика показує, що за кілька годин це мине, тоді й розпитаємо. Ми знайшли якісь записи… Щоденники чи щось таке. Пушок каже, це хтось писав книгу, а я думаю, це дещо набагато гірше! Алло! Гаразд, уявімо, що мене хтось чує. Тепер увага! Якщо оце жахіття, яке я зараз читаю, не вигадка збоченого графомана, то всі наші дотепні роздуми про кінець світу, якого ніколи не буде, – дурниці! Все буде, угу, не сумнівайтеся, он Пушок підказує, що ті з астероїдом знали краще за нас! Все буде, тому що ви навіть не уявляєте масштаби… Алло! Алло! Що це було? Хтось щось сказав? Алло! Я щось чую! Ой-йой! Пушку, це не в трубці, це той паразит, тримай його! Ні, не стрибай сю…

Лінія замовкла повністю. Семен Орестович потряс слухавку, клацнув важелями, покрутив диск, вдарив телефон ногою, але це нічого не змінило.

– Впевнилися? – Юлка майже кипіла всередині через таке безцільне марнування часу. – Внизу нікого нема! Ясно, що я нічого в цьому не розумію, – вона чесно старалася притримати сарказм, – однак хіба не було б корисно повідомити про поточну ситуацію хай навіть у поліцію, щоб бункерних перехопили десь по дорозі звідси, поки вони не наробили бід? – спробувала зайти з іншого боку. – Ми можемо залишити хоча б анонімний коментар?

– Ми ні, а я можу. – Старий почав шурхотіти паперами у внутрішній кишені й перебирати зім’яті аркушики з довгими рядками цифр і букв. – Зможу. Як тільки знайду паролі.

Мокра Мариночка пробігла в нього під ногами, вихопила кілька обривків і помножила їх швидкими помахами щелеп. Семен Орестович замахнувся на неї, втративши ще один папірець, і напрочуд прудко відскочив, коли зелена рука вигнулася і впала зі столика, скинувши на підлогу телефон Антона.

– Обережненько, обережно… – з наростаючою гучністю повторював Андрій Петрович поблизу входу. – Десь тут має бути собака, не зачепіться. С… Б… Дідько!

Слабке світло замиготіло ще більше, монітори пішли смугами, ледь чутне гудіння закованих у залізо комп’ютерів посилилося, до нього додалося нав’язливе попискування на межі сприйняття і здорового глузду.

– Виявляється, Протокол 3 завалив вентиляцію, – зло кинув Антон, протискуючись у дверний отвір спиною вперед. – Правду кажуть, колись цінували довгострокове планування.

– Ні, ні, це випадковість, – запевнив Андрій Петрович крізь сопіння, кректіння і стогони. – Розумієте, то було захищене важкодоступне місце, куди ніхто не ліз із покращеннями, тож так сталося, що…

– …що воно накрилося першочергово, – скористався паузою антропоморф. – Але є й плюс: ми не помремо від голоду. Мариночко, киш!

Він тяг щось масивне, загорнуте у довгу подерту куртку, а позаду хекав учений, розмахуючи зеленою рукою. Юлка обернулася до столика, але дива не сталося: перша кінцівка вигиналася під ним, судомно стискала і розтискала пальці, намагалася вхопити найближчу ніжку й дряпала камінь.

– Маю визнати, що я втомився. – Антон недбало кинув свою ношу посеред приміщення й почав хукати на почервонілі долоні. – Чистий лід… Не дивно, що дуріє, мозок ще не розмерзся повністю, а ноги вже несуть до пригод. Що ж, до справи. Юліє, ти коли-небудь збирала конструктор? Я, звісно, не медик, але радив би зліпити його повністю до повного розмороження. Починайте.

– Я? – розгубилася Юлка, аж ніяк не впевнена, що антропоморф не жартує. – Що мені робити?

– А я звідки знаю? За своє життя я склав приблизно нуль рептилоїдів. Мої вражаючі знання про них полягають у тому, що вони дурні й постійно лізуть куди не просять, що компенсується просто-таки фантастичною живучістю. Щоправда, мені завжди здавалося, що вони шалено швидко регенерують, але зараз ми маємо функціональні шматки, які було б логічно приліпити на попереднє місце. Крім хвоста. Він роздроблений вщент, хоча я й згріб його в купку.

– У Стаса був хвіст? – не повірила своїм вухам Юлка.

– У всіх був хвіст, – захихотів Андрій Петрович, прилаштовуючи другу зелену руку біля першої. – Коли ми були ембріонами, то… Мариночко! Фу! Мариночко!