Розділ 27.1. Вибухове

– Прилетить… Не прилетить… Прилетить… Не прилетить… – бурмотів Семен Орестович, погладжуючи миготливий екран. – Прилетить… А хай би й прилетіло, давно вже час.

Залишитися з ним на самоті було трохи лячно, тому що яскраві описи від щура ще не померкли в пам’яті, тож дивлячись на згорбленого старого в недолугій припаленій шубі, Юлка бачила насамперед дробовик і скривавлену фігуру, в яку вистрілили без попередження й залишили обабіч дороги як корм. Але Антон лаявся десь біля ліфта, Андрій Петрович йому підтакував, наполовину висунувшись у прохід, навіть Мариночка оцінила тамтешню динаміку і скавчала, вимагаючи трохи уваги й безпосередньої участі у процесі, натомість Юлку утримував телефон, а Семена Орестовича – астрономічні прогнози, та ще й не факт, що наукові.

– Чуєте? Мене хтось чує? – допитувалася Петрик зі схлипами. – Алло! Як це взагалі працює?! Пушку! Ти в цьому розбираєшся?!

Юлка відповідала їй, кричала як навіжена, але, схоже, мікрофон поламався чи вискочив із роз’єму. Щоб це перевірити, знадобилася б викрутка і час, однак не хотілося переривати зв’язок. Голос Петрик доводив, що вона принаймні жива і вільна, слова – що єті десь поряд із нею і може висловлювати свою думку.

– Гаразд, тоді залишу послання всьому світу! – врешті вигукнула іншосвітянка. – Тут просто жах! Аномалія була така, що система життєзабезпечення здуріла, ну або це вони заздалегідь готувалися до пекла. Ще трохи, і ми зваримося… не в буквальному сенсі, але це реально як сауна, в якій відкрили оту смердючу консерву з довгою назвою! Все важливе замкнено, але зброю знайти можна. Ну, це… ми знайшли, одним словом. Наче зламану, але трохи магпатчів для ремонту, і все працює як нове. Зв’язку нема. Пушок наївся якогось лайна… їжі з їхніх запасів, угу, і тепер стогне, просить води, а вода ще гірша, на неї й чистильні таблетки не діють. О, найголовніше! Бункерні зникли майже всі. Ні, не так. Частина бункерних втекла в невідомому напрямку, частина лежить тут, а одного ми намагаємося виколупати з-за барикади, щоб розпитати, що ж сталося. Щоправда, він не місцевий, а якийсь сутенер, що приперся вимагати гроші й сам надовго потрапив у рабство, але нікого іншого поблизу нема. І ще одне… Рантоліон був тут. Його мокрі туфлі досі не висохли, телефон «Землі» прострелений кілька разів. Серед убитих його нема. Що? Йду! Пушок натрапив на пораненого, буду лікувати. Перетелефонуйте, будь ласка! От чорт… Це той самий сутенер, випадково прибився ящиком. І драбиною. І величезним магнітофоном. Боже, я навіть пам’ятаю, що це таке! Але, мабуть, воно називається якось інакше… Вважайте мене снобкою, та мені жалко витрачати на цього типа останнє заклинання. Витрачу, звісно, що витрачу… Передзвоніть!

Клацнув відбій. Юлка обережно поклала слухавку на місце, щоб не проґавити черговий можливий дзвінок, і розгублено глянула на вихід. Щось підказувало: там впораються без неї, але маленький наполегливий черв’ячок сумніву зганяв з місця і тяг до ліфта, де стало гучніше, голосніше і зліше.

– Семене Орестовичу, ви можете комусь написати, що бункерних уже нема в бункері? Можна додати оновлення в той ваш штучний інтелект?

Учений відреагував не відразу. Кілька секунд він вдивлявся в екран, а потім здригнувся, ніби не очікував почути поряд живу людину, й швидко згорнув якусь сторінку, хоча на ній не було нічого компрометуючого, лише кривуватий колаж із кометою і обговорення в коментарях.

– Що? – перепитав не надто привітно.

– Ми маємо зв’язок із зовнішнім світом чи тільки отримуємо інформацію? – за можливості м’яко запитала Юлка.

– Як дуже треба, то матимемо, – буркнув Семен Орестович. – А що?

– Ви не чули? – Поточне терпіння заслуговувало на винагороду й вимагало її тут і зараз, погрожуючи лопнути в невдалий момент. – Дзвонили знизу. З бункера. Ті наші агентки, що спустилися вниз до того, як ви з Андрієм Петровичем усе перекрили згідно Протоколу 4 і не попередили нас про свої наміри! – Юлка глибоко вдихнула, але це не допомогло ні на мить, навпаки, розбурхало уяву і нагадало, що у відсутності принаймні трьох членів її команди винні саме ці, як їх називає щур, старі вперті пеньки, не знайомі з поняттям співпраці, поваги чи хоч найелементарнішої емпатії. – Вони…

– Та фарбована? І така кругленька молоденька? – жваво перебив Семен Орестович. – Отож і я думаю, чого їх нема, куди поділися, може теж якоюсь плитою розчавило?..

– Теж?! Кого розчавило?

Він відповів абсолютно невинним поглядом, знизав плечима і, накульгуючи, підійшов до телефона, що стояв біля столика.

– Кажете, то дзвонили ваші? – перепитав задумливо й прикусив губу. – Хм… Що хотіли?

– Сказати, що бункерні втекли з бункера, і було б непогано хоч комусь про це повідомити, і тоді з’явиться шанс, що інформація дійде куди треба і нас не гахне астероїдом! – вибухнула Юлка. – То кого розчавило?!

– Якщо не ваших, то яка різниця? Сторонні тут не лазять. А це точно? – Семен Орестович притулив слухавку до вуха і почав вражаюче повільно крутити диск набору номера. – Один чи нуль?.. Чи два?..

– Вам не здається, що час трішечки піджимає?

– Справді? Хм… Певне, три.