26.5

– Ніхто не планує мені допомогти? – зло поцікавився Антон, втративши надію розібратися власними силами. – Скільки охочих, нема з кого вибрати…

Рука Стаса зістрибнула до його карманів і зашпорталася із застібками, що дало антропоморфу змогу скинути подертий верхній одяг на радість Мариночки, яка відірвала другий рукав з першої спроби і так само швидко втратила інтерес до нерухомої ганчірки.

– Де воно? – Антон придивлявся до підлоги й ігнорував чергове оновлення стрічки новин. – Хтось бачить?

– Комета розбила астероїд і тепер наздоганяє чотири нові, – сонно пробурмотів щур. – Перепрошую, два, у Андрія Петровича астигматизм. А зелена рука на чиїйсь хитрій дупі, ми з зайвим божевільним мозком не впевнені, на чиїй… Хр-р…

Спритна кінцівка вихопила телефон антропоморфа з кишені штанів, але не втекла (безглузде припущення… наче вона мала ноги чи здатність до левітації) – почала щипати Антона, привертаючи увагу.

Старий телефон надривався знову. Юлці здавалося, що трохи – і вона зіб’є його ногою, розтрощить об камінь, битиме, поки не перетворить на порох!

Вона ковтнула неприємну слину і зняла слухавку.

– …єте?! …ло? …то?! …га!

Шкрябання – і тиша.

Може, відкласти взагалі? Але ті обривки слів… Вони звучали українською. Невже їх могли вимовити бункерні?

Антон недбало скинув апарат на підлогу й поклав на столик свій телефон з відкритим графічним редактором і руку Стаса, що одразу ж почала щось виводити вказівним пальцем.

Рисочка – літера «т».

Дві рисочки – літера «н».

Антропоморф коротко доторкнувся до зеленої долоні.

«Ю» і знак питання.

Один дотик.

«П» і знак питання.

Два дотики.

Стрілка вниз.

Один дотик.

Сніжинка.

Два дотики.

Далі пішли цілі слова.

«Де я? Знаєте?»

Два дотики.

«Ви цілі?»

Один дотик.

«Під землею?»

Один дотик.

Теж. Змерз. Тану. Яма. Вибух. Тепло. Вода.

– Вода… Моя омріяна вода і бойлер… – пискнув щур, розвертаючись на інший бік. – Все тече, все міняється… Мені подобаються ці таблетки.

– І мені, – підхопив Андрій Петрович. – Отже, дощолози все ж віднесли власника цієї руки в харчувальну яму, але він не помер, замерзнувши, тож його не з’їли. Чуєте, колего? – Він поплескав Семена Орестовича по плечу. – Вони справді не їдять живих. Не їли, угу, – виправився швидко. – Що ж, час перегорнути цю прикру сторінку нашого життя і йти далі.

– А постріл був зблизька, тому типу розвернуло всі нутрощі… – задумливо доповів Рікардо. – Гарний постріл. Вчасний. Лисий пеньок пишається своєю реакцією. Досить! Я вже не розумію, де мій власний кошмар, а де ваші огидні спогади!

– Протокол 3 розвалив евакуаційну шахту і, певне, збурив тунелі дощолозів, – ніби не почувши зауваження, продовжував Андрій Петрович. – Запитайте, на якій відстані це працює. Екстрасенсорність чи що воно таке.

– Як тільки Мариночка принесе вухо, одразу запитаю, – буркнув Антон. – Вона ж по нього побігла?

«Стукаю. Чуєте?»

Юлка положила слухавку на місце, і телефон одразу ж заволав, глушачи навіть звук голосу присутніх. Вона поспішно зняла трубку, але не прислухалася до виклику – разом із усіма намагалася зрозуміти, чи реальне приглушене бамкання і якщо так, то звідки воно йде.

– …ось? …ло! …ло! – пищало в руці.

– Вода смердюча, це не з моїх труб. – Щур ніяк не міг влягтися й шурхотів якимось целофаном. – В голові гуде… В чиїй? Які повільні думки… Ще гірше, ніж ваша круговерть!

Один дотик.

Юлка напружено спостерігала за антропоморфом, повністю поклавшись на його слух. Якби спитали її, вона не змогла б відділити уяву від чогось реального. Це місце притуплювало чуття, немов накривало затхлим вонючим килимом, розмивало межу між тим, що є, і чого хочеться всією душею.

«Вода. Тече?»

Два дотики.

– Але я чула! – скрикнула Юлка несподівано для себе самої. – Ще коли ми сюди зайшли. Каплі падали звисока на щось металеве.

– А що тут не металеве? – філософськи здвигнув плечами Антон. – Фу!

– І йшла луна.

Тим часом Мариночка обтріпалася віялом проіржавілих застояних крапель і перекреслила подальші дискусії на цю тему.

– Мабуть, один астероїд таки долетить, – сказав Семен Орестович. – Комету повело кудись не туди.

«Світло. Бачу. Є?»

Один дотик.

«Метал. Трос. Собака?»

Один дотик.