11.5

Юлка думала недовго. З одного боку були знайомі – хай не те щоб добрі, але навіть Антон намагався чимось допомогти з прокляттям, тож можна вважати їх приятелями. З іншого – тип, від якого втік його власний транспорт і який проявляє деякі ознаки нервового розладу. Якщо вже вибирати, то до біса обережність, звична тривога ближча, ніж туманні попередження.

Вона тихо встала й, обережно переставляючи ноги, щоб не надто шурхотіти битим шифером на підлозі, пішла до розбитих сходів, що вели на вулицю. Пушок пильно вдивлявся у вікно й наче не помічав переміщення, але коли Юлка ступила на нижню сходинку, сказав, не обертаючись:

– Ніс – єдине, на що я покладаюся повністю. З пустоземцем щось не так, хоч ви й не вірите. Він не той, за кого себе видає. А що там планшет?

Сірі плями так само наповзали одна на одну, збільшувалися, зменшувались і відмовлялися взаємодіяти з користувачем. Єдине, що змінилося, – координати. Вони залишалися стабільні – як і ті четверо, що топталися на одному місці й намагалися зловити зв’язок. Невдячна справа, бо тут мережа «Землі» не ловила зовсім, а мережа найбільшого мобільного оператора, що обіцяв надійний зв’язок по всій території України, була слабесенька й переривчаста, але це знання прийде до них з досвідом.

– Я майже впевнена, що це про когось із них, – ледь чутно відповіла Юлка. – Але це ще нічого не означає. Може, Петрик когось чипував і сам випадково чипувався. Всяке буває.

– Це означає непевність, а непевність завжди небезпечна.

– То що, я маю трястися кожну хвилину? Непевність – головна риса всього мого життя! Господи, я прямо зараз розмовляю з єті! Що може бути непевніше? Невже синій товстунчик з іншого світу? Ха-ха, смішно.

– Ви ж розумієте, що ризикуєте не тільки собою, а й нашою спільною реальністю, Юліє?

Повчальний тон зачепив Юлку за живе. Для цього ввічливого до огиди типа вона була насамперед завданням, за яким треба пильно наглядати, але не тиснути надто сильно, щоб ненароком не спровокувати щось непередбачуване. Якби на її місці опинилася морська свинка, Пушок бігав би навколо неї з не меншим завзяттям. А може і з більшим, зважаючи на те, як він любить тварин і як легко догодити морській свинці.

– В нашій спільній реальності у Петрика має бути шанс пояснити, що це таке. – Юлка махнула планшетом, де сірі плями нарешті почали реагувати одна на одну, світліючи чи темніючи. – Або не в Петрика, бо, знаєте, особисто я не впевнена у вашому знайомому, який погрожував моїм одногрупникам.

– Атланти не піддаються ні ментальному, ні магічному впливу! – вражено охнув Пушок, ніби почувши неабияку образу. – Стійкіші за рептилоїдів, хто б там що не казав!

– А матеріально-грошовому? До речі, наскільки важко залізти в шкіру атланта?

– В атлантів на першому місці моральні цінності! Це не змінилося за тисячоліття!

– Скажете це Кості, він посміється. Ой.

Сперечатися далі не мало сенсу, тому що четверо приїжджих дружно повернулися в напрямку підвала й дивилися тільки сюди, подекуди здригаючись і смикаючи одне одного за одяг.

– Вони нас почули, – приречено оголосив Пушок, ховаючись за стіну. – В атлантів ідеальний слух.

– Але атлант там один, причому атлант він тільки з ваших слів, – не пропустила момент для шпильки Юлка. – Вони щось побачили. Наприклад, вас за тим вікном. Таке складно не помітити.

– Ха! Складно! Не помітити! Єті взагалі ніхто не помічає, крім везунчиків з рідкісною мутацією. В нас не вірять навіть рептилоїди.

– Я помічаю. І атланти, інакше як би вони колись з вами конфліктували?

– В атлантів мутація, яка іноді передається людям внаслідок, кхе-кхе, ну, це, особистих стосунків, кхе, і тоді в медіа починаються всякі дурні історії про… не зважайте. Проблема не в мені.

– В мені, звісно ж. Як завжди.

Сарказм не вдався, тому що на останніх словах Юлка сама побачила дивне червонувате світіння на стінах навколо себе. Жодних сумнівів, воно просвічувало й крізь вихід із підвалу.

– Я свічуся? – питання вражало буденністю.

– Ні, проектуєте слово «Справді?», – підказав Пушок. – І ще якесь маленьке, важко розібрати. Що б це могло означати?