8.5

***

– Та де ж воно? – бідкався Стас, метаючись від одних воріт до інших. – Точно десь тут, інфу Леся перевіряла, вона все робить на совість. Ну де той вісімнадцятий будинок? Може хоч поштову скриньку з номером бачите? Прізвище? Собаку?! Як мене все дістало!

Юлка розуміла його невдоволення.

По-перше, за ті півтори години, що відділяли проспект Шевченка, 18 у місті від вулиці Шевченка, 18 у передмісті, стало ясно, що погодна аномалія не приборкана, а повернула в протилежне русло і активно підвищує температуру повітря, причому не тільки в обмеженій зоні.

По-друге, за ті півтори години, які рептилоїд провів поряд із Юлкою на задньому сидінні маленького синього автомобільчика Антона, Стасу спало на думку єдине і безпомилкове рішення поточного завдання, яке він відмовився озвучувати, але був упевнений, що воно спрацює, як тільки команда опиниться на місці.

По-третє, за ті півтори години, кожну мить яких антропоморф не стомлювався нагадувати, що робить послугу транспортування абсолютно безкорисно і не сподівається на вдячність, Петрик подзвонив одинадцять разів і озвучив одинадцять причин для паніки. Втім, Юлка не рахувала, а повірила рептилоїду на слово. Вона запам’ятала тільки «о Боже, нічого не працює», «о Боже, Ніна недоступна», «о Боже, це ж тепер ми всі залишимося без роботи» та «о Боже, я чув, настає справжній кінець світу».

По-четверте, за ті півтори години, половина з яких припали на затор через спричинене ожеледицею масштабне зіткнення (на щастя, обійшлося без жертв), видіння повернулися й почастішали, стали жорстокішими і чіткішими, тож тепер Юлка старалася не роззиратися і сприймала запис до магознавця як символ надії, а не можливого вироку.

По-п’яте, за ті півтори години, що могли б (колись, у прекрасному, насиченому подіями, відносно безпечному житті, яке Юлка раніше вважала вкрай приземленим і сприймала як належне!) стати зручним моментом, щоб послухати аудіокнигу, дивлячись на мальовничі пейзажі за вікном, телефон не замовкав ні на мить, причому складалося враження, що половина контактів вибрала саме цей час для озвучення претензій, які накопичувалися тижнями.

По-шосте, було надто спекотно, але Юлка соромилася зняти шарф, що закривав червоні літери на її щоках. Власне, вона не була впевнена, чи не стало їх більше, чи не зайняли вони все обличчя, чи не приховують це від неї! Можливо, Стас розбив її маленьке дзеркальце не випадково? А раптом він лише вдав, що посковзнувся, сідаючи в авто? І Антон на нього не нагримав… Чим не змова?

– Ці інопланетяни такі імпульсивні, – поскаржився антропоморф, спостерігаючи за відчайдушною метушнею рептилоїда. – Коли вб’ють собі щось у голову, то хоч ховайся. В нашого, наприклад, душа рветься на подвиги, хоче взяти участь у чому-небудь масштабному, а мозок нагадує, що без нудної роботи за зарплату шлунку не буде чого їсти. З іншого боку, вони живучі, не те що іносвітці, тож хай стрибає, поки є запал, проблем на всіх вистачить. До речі, ми вже стоїмо біля потрібної адреси, табличку кущем прикрило. Сказати йому чи почекаємо, поки він зніме стрес біганням?

Юлка гукнула Стаса й майже не образилася на насмішкувате хихотіння Антона, якого чомусь дуже розвеселило її небажання розтягувати справу й ігнорувати труднощі колеги.

– Чуєте? – Антропоморф смикнув ручку воріт, але ті були зачинені. – Дитячі пісеньки.

– Не чуємо, – огризнувся рептилоїд. – Ми, на відміну від декого, не модифіканти. Зате знаємо, що якби там був собака, він би давно загавкав і нам би давно відчинили.

– Він не може. – Здається, у Антона неабияк покращився настрій. – Він зайнятий.

– Чим? Шукає ваше почуття гумору?

– Та ні, гризе ваше взуття.

Стас підскочив як ужалений, рятуючи свої грубі черевики від блискучих зубів великого цуценяти, що просунуло голову між землею і рамою воріт, необережно стукнувся ліктем об самі ворота, і вони відповіли гучким бамканням.

– Ось і подзвонили в дзвіночок як цивілізовані люди, – не вгавав антропоморф. – Теж варіант. Для дуболобих.

Перш ніж Стас спромігся на гідну відповідь, ляснули двері хати й затівати суперечку стало пізно.