1.

ВЛАД.

— Ще раз повторю: без зайвого шуму, — кидаю в слухавку, не відриваючи погляду від будівлі, що виростає попереду. І, нарешті, вимикаю телефон. — Зупини тут. Потім знайдеш місце.

Мій водій коротко зиркає в дзеркала.

— Зрозумів.  — Андрій. Він свій. Хлопець із мого міста. Конкретний, цілеспрямований… але лінивий. Тому й водій.

Дивлюся у вікно на скляного монстра, не помічаючи нікого з перехожих. Останніх я взагалі не бачу. Як і жодних облич — лише зиск від своїх мільйонів… і те, як їх примножити.

Але саме в цій будівлі сьогодні вирішиться, хто отримає тендер. А хто програє.

Я не програю.

Автівка м’яко ковзає до узбіччя на вільне місце. Я не поспішаю виходити. Спостерігаю за входом. За людьми, які метушаться біля нього. Ніби від цього нічого не залежить.

А залежить.

І дуже багато.

— Ви нервуєте, — обережне зауваження мого водія виводить мене з думок.

— Я? - ледь всміхаюся, — ніколи.

Брехня. Бо хвилювання змушує глибше вдихнути.

Я звик керувати. Людьми, фінансами, ситуаціями. Люблю це відчуття — коли все під контролем.

Та сьогодні… важливий день. Тендер. Який я вже виграв у своїй уяві. Але який мені ще не належить.

Відчиняю дверцята сам. Прохолодне повітря б’є в обличчя, приводячи думки до ладу. Крокую вперед.

— Good afternoon. (Доброго дня) — лунає англійською біля мого плеча.

— Good afternoon. — відповідаю машинально, не сповільнюючи кроку. Але...

— Андрію! — Розвертаюся лише на мить — забрати теку із салону. Мрії роблять з мене людину, і я щойно мало не забув найголовніше: проєкт.

І завмираю на миті...

Секунду...

Вона.

То була… вона.

Ірина?

Різко повертаю голову до входу — і наші погляди зіштовхуються.

Вона, в дверях — вражена. Так само, як і я.

Чорт… я навіть забув, як дихати.

Скільки років минуло. Десять. Більше. Неважливо...
Тіло пам’ятає швидше за розум.

Вона. Та сама Іра. Тільки… сильніша. Впевнена. 

Доросла.

ІРИНА

Дверцята авто відчиняю ще до того, як водій встигає обійти машину.

— Я сама, — кидаю коротко, ступаючи на тротуар.

Холодне повітря торкається шкіри, але не протвережує. Думки — там, попереду. У будівлі, де сьогодні вирішиться занадто багато.

Я не дивлюся на людей. Не зараз.
Обличчя — це емоції, а емоції — це слабкість, яку я давно навчилася ховати глибше, ніж будь-який контракт.

Крокую вперед, тримаючи рівний темп. І спину. Впевнено. Спокійно. Щоб кожен бачив: контроль — це частина мене.

Попереду малознайоме чоловіче обличчя. Можливо, хтось із вчорашньої зустрічі — інвестор, чи...

Немає значення.

Вітаюся, маю вдати, що знаю всіх у світі де панують мільйони.

— Good afternoon.

— Good afternoon, — відповідає мені не зупиняючись. З поглядом поперед себе.

Але я... Щось не так...

Його голос... чоловічий. Низький і м'який. Знайомий.

Занадто знайомий.

Я не реагую. Ще кілька кроків ступаю до дверей скляного гіганта. А потім...

Крок. До входу. Скляні двері вже поруч. Бачу себе в них — і... Я різко повертаю голову. 

Влад.

Повітря застрягає десь між легенями й горлом.

Ні. Тільки не сьогодні. Цього не може бути.

Я дивлюся прямо на нього — і розумію, що він теж мене впізнав.

Чорт.

Скільки років? Десять? Більше???

Неважливо.

Тіло й досі пам’ятає його поцілунки і те, як він... І реагує. Швидше за розум.

Його постава. Погляд. Те, як він стоїть — ніби все навколо вже належить йому, а в інших просто не залишилося вибору.

Як колись. Коли я теж бачила в цьому силу… і не злякалася вперше.

Серце пришвидшує ритм. Стискаю пальці в кулак. Змушую себе залишатися нерухомою.

Вдати, що я не я? Пізно. Він впізнав.

Спокійно, Іро. Ти вже не та дівчинка з двома косичками і схиленою від страху головою…

Він робить крок. Ледь помітний. Але я це бачу. І не відступаю. Хоча дуже хочеться втекти...

Між нами — повітря, наповнене всім, що було. Згадками, домислами і... питаннями. Усім, чого вже не буде. Мабуть...

Я вирівнюю плечі.

Контроль — це вибір. І я його роблю прямо зараз...