Розділ 1. Після світла

День дев’яностий. Двадцята п’ятдесят п’ять. У домі в Мереві вони щойно погасили світло в кухні, а Даніель уже чув, як Ніна за дверима нагадує Павелові залишити нічну лампу біля сходів. Дім не став порожнім тільки тому, що він пішов спати.

Марк ніс свою коробку з кріпленням. На другому східці спинився, щоб пропустити Даніеля вперед.

— Я можу взяти обкладинку, — сказав Даніель.

— Вона вже в тебе.

Даніель глянув на праву руку. Справді, він тримав легку порожню обкладинку, у яку вони збирали стружку. Коли хотілося довести, що можеш більше, легко було не помітити того, що вже робиш.

У своїй кімнаті він поставив обкладинку на підвіконня. Ремінь підтримки ліг поперек сорочки, і ліве плече відгукнулося, щойно він потягнувся до застібки. Даніель опустив руку. Марк мовчки поставив коробку на підлогу, там, де вона не заважатиме проходу.

— Якщо потрібна допомога, скажи, — промовив він.

— Потрібна з верхньою застібкою.

Марк підійшов, послабив ремінь так, як показала Емма, й відійшов, не перевіряючи, чи Даніель здатен далі впоратися сам. Даніель зняв куртку правою рукою, не піднімаючи її високо. Він не збирався знову доводити свій стан плечем.

На столику лежала його копія технічного пакета. Обкладинка мала позначку міської служби: прийнято для перевірки. Під нею — журнали Р-6, де вісімдесят другого дня три порти втратили посилення назавжди, а базовий захист не припинився. Люди там наступного ранку самі відкрили зміну. У Мереві ще не знали навіть усіх шляхів міського керування. Даніель поклав папку в шухляду, не відкриваючи.

Він ліг і прислухався до кроків у коридорі. Вдома можна було впізнати, хто йде до кухні, за тим, як скрипить третя дошка. Довго це здавалося розкішшю, якої не буде. Тепер від звичайного скрипу не легшало в лівому плечі. Він перевернувся на правий бік і дочекався, поки біль ущухне.

***

Наступного ранку Ніна поставила перед ним не журнал експедиції, а тарілку. Двадцять три тарілки на трьох столах вона порахувала до того, як усі сіли. Павел приніс із кухні чайник і одразу забрав порожню посудину, щоб не залишити її в проході.

Софія приєдналася до сніданку останньою. У неї під очима темніли тіні, але вона вже встигла прочитати відповідь Дарини: міська служба призначала перший розбір пакета на день сотий. До того часу вона приймала запитання письмово й не відкривала портів для експедиційної групи.

— Ти їй відповіла? — спитав Даніель.

— Про записи, за які відповідаю я. Твою участь не записувала.

— Дякую.

Вона налила собі води й поставила глечик ближче до Леона. Той дивився на порожнє місце на ремені, де в дорозі висіла рація.

— Мені теж запропонують день сотий? — спитав він.

— Я не знаю, — сказала Софія. — Якщо запропонують, вирішиш сам.

Даніель не став додавати, що без Леона буде важче. Учора позичені рації здали за актом. Від того, що Даніель звик чути Леонів голос у шумі, нових рацій удома не з’явилося.

Після сніданку Ніна попросила його сісти біля комірчини. Павел виніс дошку для обліку на денне світло. Даніель потягнувся підхопити її лівою, але Павел обійшов його й сам поклав дошку на стіл.

— Не через твою посаду, — сказав Павел. — Вона важча за три кілограми й незручна.

— Посади в мене зараз немає.

— Тоді тим більше слухай вагу дошки.

Ніна відкрила залишок після вчорашньої вечері: двісті двадцять вісім порцій, чотириста тридцять сім літрів. Ніхто не додав назад шість районних порцій для трьох повернених. Їх з’їли до приходу додому. Ніхто не додав до домашнього фонду Тобіасові шістдесят три порції й вісімдесят чотири літри. За свою їжу, воду й візок він відповідав окремо.

— На двадцятьох ми жили інакше, — сказала Ніна. — Учора по вечері я вписала вас трьох, але сьогодні вперше відкрила звичайний день на двадцять трьох. Скільки вийде, те й покажу. Поки беру по три порції на людину щодня.

Даніель поділив двісті двадцять вісім на шістдесят дев’ять. Три повні дні й трохи більше ранку. Він знав, що арифметика не зробить останні порції рівними, якщо хтось потребуватиме іншого харчування.

— До ранку дев’яносто четвертого нам потрібне нове приймання, — сказав він.

— Раніше, — відповіла Ніна. — Якщо водій запізниться, вранці вже буде пізно.

Вона показала подану районному складу заявку на домашню адресу. Там стояли двадцять три мешканці, його ім’я серед них, але не як уповноваженого отримувача. Отримували Ніна й Павел. Відповіді про виділення ще не було.

Павел окремо подав до районного поста заявку на огляд нижнього підходу. Це не прискорювало видачу харчів, але без міцної сходинки наступний віз довелося б приймати з вулиці.

— Можеш допомогти знайти прохід для воза, — сказала вона. — Не обіцяй за склад, що він видав те, чого ми не бачили.

Даніель кивнув. Йому було простіше обіцяти пройти складний шлях, ніж сидіти перед рядком «очікується». Але на вісімдесят першому дні, в Р-6, між «скасовано» і «повернуто» минуло тридцять п’ять секунд, і за цей час ніхто не мав права оголосити повернення завершеним. Тут відстань між заявкою й харчем вимірювали днями.

По обіді він пройшов до нижнього входу з Павелом. Там містилася домашня ємність для води, допустимий обсяг якої становив п’ятсот тридцять літрів. Павел перевірив чистий клапан і залишив кришку закритою. Даніель побачив вузький підхід із боку вулиці: на бруківці з’явився новий нахил, а старий дерев’яний брус біля стіни був вологий і потемнілий. Він не став називати його опорою лише тому, що той стояв поруч.

— Якщо склад дасть воду, возу доведеться тут розвертатися, — сказав Павел.

— Є гальмо на нижній рейці?

— Є. Не знаю, чи триматиме з повним вантажем.

Вони домовилися перевірити його з міським візником до приймання. Павел пішов за інструментом, а Даніель залишився біля входу. Він не мітив брус і не запускав Огляд. Зараз не було ні вантажу, ні дозволу перебудовувати чужий прохід; тільки місце, до якого варто повернутися підготовленим.