Пролог

Комісія

повість

Понеділок. Побут

Дзвінок лунає о восьмій нуль три.

Степан стоїть на кухні, тримає в руці чайник. Вода ще не закипіла. Він ставить чайник на конфорку, не вмикаючи газу. Йде до дверей. Витирає руки об штани.

На порозі троє. Жінка років шістдесяти, у чорному пальті, в рукавичках із тонкої шкіри. Молодий чоловік із валізкою з кришталевим замком. Літній чоловік в окулярах із роговою оправою. За ними, у напівтемному коридорі, ще хтось — Степан бачить лише силует. Той хтось кашляє один раз. Сухо.

— Доброго ранку, — каже жінка. — Радзіївська. Ольга Михайлівна. Це мої колеги. Можна?

Вона не уточнює, чого можна. Степан відступає. Вони заходять.

Радзіївська не знімає рукавичок. Дивиться на стіну. На вікно. На полицю з книжками. Зупиняє погляд на чашці, що стоїть на кухонному столі. Коричнева чашка з тонким білим кантом. Стоїть біля краю столу, повернута ручкою до підвіконня. Радзіївська дивиться на чашку довше, ніж на все інше. Потім нарешті повертається до Степана.

— Степан Андрійович Радченко, шістдесят два роки, пенсіонер, мешкає за цією адресою з тисяча девʼятсот сімдесят восьмого року. Так?

— Так.

— Ми проведемо в цій квартирі сім днів. Відчиняти не потрібно — ми приходитимемо щоранку самі. Перешкоджати нічому не будемо. Просто спостерігатимемо. Інколи ставитимемо уточнювальні питання. Відповідати — на ваш розсуд.

— На якій підставі?

Радзіївська усміхається. Дуже коротко, краєчком губ.

— Підстав не потрібно, Степане Андрійовичу. Це планова перевірка.

— Перевірка чого?

— Того, як ви живете.

Молодий чоловік уже відкрив валізку. Вийняв грубий блокнот у твердій палітурці. Сів на стілець у кутку, біля шафи з посудом. Поклав блокнот на коліна. Дістав ручку. Жодного разу не подивився на Степана. Сидить так, ніби сидить тут давно — рік чи два.

Літній чоловік знімає окуляри, протирає їх носовиком, надягає назад. Підходить до кухонного столу. Дивиться на чашку. Не торкається.

— Аркадій Петрович, — представляється не обертаючись. — Уточнювач. Степане Андрійовичу, дозвольте перше уточнення. Чому ви поставили чашку саме так?

Степан мовчить. Не тому, що не знає відповіді. Тому, що не очікував такого питання о восьмій нуль чотири.

— Як саме?

— Ось так. Біля краю. Ручкою до вікна. Під цим кутом.

— Я її не ставив.

— А хто?

— Я не памʼятаю.

Аркадій Петрович киває. Озирається на молодого чоловіка. Той записує. Степан бачить, як рука пише дрібно й рівно, без жодного нахилу, ніби друкарська машинка.

— Ще питання, — каже Аркадій Петрович. — Рушник на спинці стільця. Він складений учетверо. Чому не втричі?

— Я не складав.

— Значить, він складений учетверо тому, що ви не складали його втричі.

Це не питання. Це запис у протокол. Степан розуміє, що відповідати не потрібно. І саме тому — потрібно.

— Я не складав, — повторює він. — Уже сім років не складав.

Радзіївська раптом обертається. Дивиться йому в очі вперше за всю розмову.

— Дякуємо, Степане Андрійовичу. Це важлива деталь. Толю, запиши.

Молодий чоловік, не піднімаючи голови, пише довше, ніж раніше. Степан запам’ятовує імʼя — Толя. Думає: дивно, що головна тут жінка називає реєстратора по-домашньому. Ніби вони знайомі. Ніби давно знайомі.

З коридору знов доноситься кашель. Радзіївська ніби не чує. Аркадій Петрович перейшов до годинника на стіні. Стоїть під ним, дивиться вгору. Годинник старий, із дзеркальним маятником. Цокає голосно.

— Ваш годинник поспішає.

— Так.

— На скільки?

— На дві хвилини.

— А ви не переводите?

— Ні.

— Чому?

Степан хоче відповісти. Відкриває рот. Чує, як у голові починає рахуватися. Раз, два, три. Він мовчить. Чотири, п’ять, шість. Сім. На сьомій секунді він каже:

— Не знаю.

Радзіївська тихо: запиши «не знає». Степан помічає, що між запитанням і відповіддю минуло саме сім секунд. Ніби хтось усередині нього натиснув кнопку.

Перше уточнення займає годину. Друге — годину. Третє — пів години. Степан стоїть посеред власної кухні і відповідає на питання про предмети, яких не торкався сім років. Чашка. Рушник. Годинник. Маленький радіоприймач «Електроніка» на тумбочці в коридорі. Магнітик на холодильнику у формі ягоди. Кахля на підлозі біля плити, що трохи відстала.

Радзіївська сідає лише раз — біля вікна, на ослінчик, на якому ніхто давно не сидів. Дивиться у двір. П’ятий поверх. Унизу — двоє хлопчиків біля гойдалки. Один штовхає, другий злазить і одразу залазить знову. Радзіївська дивиться на них довго.