Розділ 14. Ломання каркаса

Дорога з Мальованки на виїзд із Житомира не залишила в пам’яті Давіда жодного чіткого силуету. Світ за вікном старого, побитого «Жигуля», який дід Петро винайняв у свого сусіда по гаражу за останній сувій власного запасного кабелю, розпливався в брудно-сіру, суцільну смугу. Зимове місто згасало повільно й неохоче: понурі фасади «сталінок» на вулиці Театральній, потьмяніла золочена баня дзвіниці, обриви каньйону Тетерева, затягнуті кудлатим, важким туманом — усе це здавалося декораціями до давно зіграної, невдалої п'єси, з якої його вивели під руки.

Давід лежав на задньому сидінні, уткнувшись обличчям у холодний дерматин оббивки. Його тіло било сухим, безперервним дрижаком. Рука під брудними бинтами палала так, ніби м’язи й кістки просочили гасом і підпалили: запальний процес після поранення й отруєння кустарними домішками досяг тієї межі, коли фізіологія відмовлялася співпрацювати з залишками свідомості.

Дід Петро сидів попереду, на пасажирському сидінні. Він не обертався, лише час від часу кидав коротокий, тривожний погляд у дзеркало заднього огляду. У куточку його рота застрягла згасла цигарка без фільтра, а старі, покручені артритом пальці нерухомо лежали на колінах.

— Тримайся, Давіде Сергійовичу... — повторював старий сторож через кожні п’ятнадцять хвилин монотонним, дерев'яним голосом, у якому не залишилося жалю — лише сувора, мужицька впертість. — Уже трасу на Київ пройшли. У Глибочиці заправилися. Скоро Баришівка. Там Марк Степанович чекає. Він мого племінника дев'ять років тому з мотузки зняв. Залізна людина. У нього не помудруєш... Там твої вектори швидко виб'ють із голови.

Давід не відповідав. З його висушеного горла виривалося лише уривчасте, свистяче дихання. Кожна вибоїна на трасі, кожен різкий поворот автомобіля відгукувалися в його голові валом каламутного нудотного болю. У його виснаженому мозку більше не було місця для концепцій чи геометричних побудов. Простір звузився до одного ритму: удар серця — спалах болю в передпліччі — ковток гарячого, вогкого повітря салону.

Вони їхали понад дві години. Київська траса була засипана мокрим снігом, який двірники автомобіля монотонно розгрібали, залишаючи на склі сірі розводи. Сонце так і не пробилося крізь свинець хмар; воно просто розчинилося десь угорі, перетворивши день на нескінченні сутінки.

Реабілітаційний центр «Новий Світанок» під Баришівкою не мав нічого спільного з тими приватними, затишними клініками, про які Давід колись читав у брошурах. Це був колишній дитячий туберкульозний санаторій, збудований наприкінці п'ятдесятих років серед густого, похмурого соснового бору.

Високий цегляний паркан, упавші від часу залізні ворота з облупленою зеленою фарбою, масивні двоповерхові корпуси з білої силікатної цегли й грати на вікнах першого поверху. Тут смерділо не курортним спокоєм, а важкою, професійною медициною: хлоркою, концентрованим карболкою, сушеною полинню й застарілим страхом людського розпаду.

Машина зупинилася біля приймального відділення. Двоє кремезних санітарів у щільних сірих халатах вийшли на ганок без зайвих слів. Вони звикли до таких пацієнтів. Без метушні, професійно-байдужими рухами вони витягнули Давіда із заднього сидіння, підхопили під пахви й потягли по слизьких сходах усередину.

Давід навіть не мав сил опиратися. Його ноги волочилися по снігу, залишаючи два глибоких слідів.

У приймальному покої було прохолодно й стирильно. На стінах висіли застарілі плакати з анатомії нервової системи та інструкції з надання першої допомоги при отруєннях. За масивним письмовим столом сидів чоловік років шістдесяти — Марк Степанович. У нього було широке, пооране глибокими зморшками обличчя, сижа стрижка «їжачком» і важкі, уважні очі військового лікаря, який за своє життя бачив занадто багато людей, що намагалися обдурити смерть.

Він повільно підвівся, підійшов до Давіда, якого санітари утримували на дерев'яній лаві, й двома пальцями підняв його праве повіко.

— Зіниці в точці. Реакція на світло відсутня. Пульс — сто сорок. Тканини дегідратовані, — мовив лікар низьким, прокуреним басом. Потім його погляд опустився на ліву руку Давіда. Він обережно, але впевнено торкнувся гнійного бинта. Давід вигнувся від гострого болю, витиснувши глухий крик.

— Ого... — Марк Степанович покрутив головою. — Тут уже флегмона починається. Іще б доба на вашій Мальованці — і виносили б у чергову анатомійку. Чий пацієнт, Петровичу?

Дід Петро, який стояв біля дверей, важко дихаючи й тримаючи шапку в руках, ступив уперед.

— Наш, Степановичу... Житомирський. Архітектор.

— Був архітектор, — відрізав лікар, повертаючись до столу й відкриваючи важку журналну книгу в твердій обкладинці. — Тепер це біоматеріал у стадії гострого токсичного розпаду. Оформлюй, Валера. Палата номер три. Повний блок. Зафіксувати кінцівки. Запросити хірургу на огляд артерії.

— Зачекайте... — витиснув із себе Давід, намагаючись підвести голова. Його язик здавався величезним, шершавим шматком гуми. — Я... я мушу сказати... про дозування... Я контролював процес...

Марк Степанович зупинився з ручкою над папером. Він повільно повернувся до Давіда й подивився на нього з гіркою, майже сумною зверхністю.

— Ти дивись, воно ще й розмовляє, — тихо мовив лікар. — Знаєш, скільки вас таких «контролерів» лежить на старій дубівці за парканом? Докторів наук, юристів, інженерів... Усі ви вважаєте, що ваша унікальна свідомість може домовитися з хімічним отрутою. А речовині байдуже до твого диплома, хлопче. Вона просто розчиняє твої мієлінові оболонки й перетворює твій «великий розум» на кашу. Валера, забирай.

Санітари підхопили Давіда. Коли його тягли по довгому, темному коридору, де з-за зачинених дверей чулися глухі стогони й важкий тупіт ніг, він увостаннє обернувся. Дід Петро стояв у світлі приймального покою — маленький, згорблений старик у пошарпаному кожусі. Він підняв руку в мовчазному, прощальному жесті.