Розділ 13. Прозріння через жах

Стукіт господаря у двері був лише першим акордом у ланцюгу подій, які остаточно викинули Давіда за межі соціуму. Через двадцять хвилин після того, як Юліана зникла в сірій завісі житомирського снігопаду, її прогнози справдилися з математичною точністю. Розлючений власник квартири — огрядний чоловік у засаленому дубляжі, який смердів дешевими цигарками та горілкою — не став слухати плутані розрахунки Давіда про «коефіцієнти відстрочки платежу». Він просто виштовхнув виснаженого архітектора на сходовий майданчик, а за ним викинув його єдину картонну коробку, де лежало кілька змішаних аркушів шпалер із хаотичними діаграмами, тріснута кружка й фарфорова попільничка.

Давід опинився на морозному повітрі. Січневий вітер, який зривався з боку каньйону річки Тетерів, миттєво прошив його тонку болоньєву куртку. Сніжна каша на тротуарі просочилася крізь розірвані підошви черевиків, студячи пальці до болю.

Він стояв біля під'їзду, тримаючи в занімілих руках намоклий картон. Повз нього проходили люди — жителі Сінного ринку, які поспішали додому з важкими пакунками. Вони відвертали очі, обходили його по широкій дузі, сприймаючи цей згорблений силует із закривавленим бинтом, що визирав із рукава, як звичайний міський непотріб, елемент зимового пейзажу занедбаних окраїн Житомира.

У його голові палала лише одна думка, яка заглушала навіть біль у пораненій руці: йому потрібен був новий притулок. Місце, де немає свідків, немає дільничних, немає господарів і немає Юліани з її жахливими, дзеркально-чистими очима.

Шлях до Мальованки тривав майже дві години. Давід ішов похмурими провулками, оминаючи освітлені магістралі. Він рухався вздовж старих парканів приватного сектору, де з димарів валив густий, вугільний дим, що осідав на снігу чорною сажею. Світ його минулого — світ світлих проєктних майстерень, вечірніх ресторанів на Михайлівській, інтелектуальних суперечок про концепції реставрації старовинної ліпнини — здавався тепер маренням, далеким сном, який снився комусь іншому.

На околиці Мальованки, біля самого обриву до річки Кам'янки, він знайшов те, що шукав. Це була сира, напівпідвальна кімната в перехиленому дерев'яному будинку, власником якого був самотній глухий дідок-алкоголік. За кілька залишків срібних ложок, які Давід дивом забув на дні своєї коробки, дідок віддав йому ключі від цього притулку, навіть не запитавши прізвища.

Приміщення нагадувало склеп. Низька стеля з чорними від кіптяви сосновими балками загрожувала провиснути щохвилини. Одне-єдине віконце, розташоване біля самої землі, дивилося прямо в цегляну стіну сусіднього гаража, геть позбавляючи кімнату сонячного світла. З кутів віяло пліснявою, застояною вогкістю й гнилим картопляним лабазом. Вузьке залізне ліжко з провислою сіткою, тріснутий стіл і важка лава — це було все оздоблення його нового «архітектурного бюро».

Давід упав на ліжко, не роздягаючись.

Тіло заходилося важким, судомним тремтінням. Дія останньої дози, випитої ще вранці в хрущовці, остаточно минула, залишивши після себе страшний, незахищений вакуум. Відсутність речовини в крові викликала не просто фізичний біль — це була абсолютна деструкція свідомості.

Його інженерний розум, позбавлений хімічного анальгетика, почав працювати проти нього самого. Усі його спогади, усі нереалізовані проєкти, усі помилки та зради перетворилися на точні, гострі вектори, що пробивали його мозок ізсередини. Він бачив свої незбудовані будинки як потворні руїни. Він бачив свою кар'єру як купу будівельного сміття.

— Це тимчасовий деструктив... — белькотів він у напівмаренні, кутаючись у брудний плед, що смердів вогкістю. — Це просто випробування матеріалу на стиск... Якщо матеріал витримає максимальне навантаження, він набуде нової міцності...

Але матеріал не витримував.

Стіни кімнати в напівтемряві починали рухатися. Давіду здавалося, що стельові балки повільно опускаються донизу, намагаючись розчавити його грудну клітку. З тріщин у штукатурці пробивалися невидимі фантомні шуми: шелест фольги, скрип підборів Юліани по сходах, спокійний голос Олексія, який зачитував наказ про його звільнення, і холодний, зверхній сміх Ігора.

Насправді в кімнаті панувала лише тиша, яка переривалася монотонним, капаючим звуком — зі стелі в кутку в установлене відро повільно впала вода від талого снігу.

До півночі фізична ломка досягла свого піку. Його суглоби викручувало так, ніби їх розтягували на будівельних домкратах. М'язи спини й шиї звело вогняним судомим вузлом. Рука під бинтами палала пекельним вогнем — рубець вимагав антисептиків і догляду, але Давід не мав навіть чистої води, аби помити обличчя.

Він збагнув: якщо він не знайде дозу зараз, його серце, виснажене місяцем отруєння й холоду, просто зупиниться від больового шоку в цьому напівпідвалі.

Зібравши останні сили, Давід виповз із ліжка. Його пальці, що заніміли від холоду, гарячково обшукали кишені. Там не було жодної копійки. Жодного предмета, який можна було б віднести баригам. Навіть його улюблений рейсфедер, який він носив у кишені як талісман, зник під час виселення.

У нього залишилося лише одне — власне тіло й власне ім'я, яке в Житомирі ще щось коштувало серед певного кола людей.

Нічний Житомир зустрів його пронизливим, крижаним туманом, що піднімався від річки Кам'янки. На вулицях не було жодної душі. Тільки рідкісні ліхтарі кидали на мокрий асфальт жовті, брудні плями світла.

Давід ішов у бік залізничного вокзалу — єдиного місця в місті, де життя не зупинялося навіть о другій ночі. Там, серед темних провулків за привокзальними складами, функціонувала своя, паралельна система. У цій системі не ділали закони архітектури чи цивільного права; там діяв єдиний закон — закон негайного обміну людської гідності на отруту.