Розділ 12. Дзеркальне відображення

Січень упав на Житомир важким, брудним саваном. Замість чистого пухкого снігу місто затягнуло безперервною сірою кашею, яка вдень танцювала під колесами тролейбусів на Перемоги та Великій Бердичівській, а вночі замерзала потворними, гострими гребенями, пробиваючи підошви взуття. Небо висіло над дахами так низько, що, здавалося, торкалося верхівок старих тополь біля костелу Святої Софії. Усе довкола просочилося вогкістю, пронизливим вітром з боку каньйону Тетерева й глибоким, безпросвітним занепадом.

У кутовій квартирі на п'ятому поверсі пліснявої хрущовки поблизу Сінного ринку час ніби зупинився, розчинившись у напівтемряві та крижаному застійному повітрі. Опалення в будинку майже не працювало — чавунні батареї залишалися заледве теплими, а з тріщин у старих дерев'яних рамах немилосердно дуло. Проте мешканцям цієї кімнати було байдуже до холоду. Вони жили в іншому вимірі, де температура навколишнього середовища визначалася лише кількістю речовини у крові.

За ці три тижні відбулося невидиме, але незворотне зміщення полюсів. Ролі, які вони так ретельно відігравали від самого початку, остаточно помінялися місцями, викривившись до потворного дзеркального відображення.

Давід більше не нагадував той непорушний сталевий анкер, яким пишався все свідоме життя. Від колишнього провідного архітектора бюро, чиї проєкти перемагали на міських конкурсах, залишилася лише кістлява, згорблена тінь.Його обличчя вицвіло до кольору мокрої крейди, вилиці гостро випнулися вперед, а під очима залягли глибокі, майже чорні провали. Очима, які колись з математичною точністю вимірювали лінії та пропорції фасадів, тепер володів дикий, гарячковий вогник — суміш постійної тривоги, дратівливості й тваринного шукання.

Офіційний зв'язок із колишнім життям розірвався остаточно й безшумно. На засідання ради засновників бюро Давід так і не з'явився. Його особисті речі — рідкісні японські рапідографи, німецькі професійні готовальні з ванадієвої сталі, важкі альбоми з історії архітектури модерну — Олексій акуратно склав у картонні коробки й передав через діда Петра. Разом із коробками передали й наказ про усунення Давіда від керівництва та виключення зі складу партнерів компанії.

Давід навіть не розпакував ті коробки. Упродовж першого ж тижня січневого безгрошів'я він один за одним відніс свої професійні інструменти до перекупників на ринку біля вокзалу, отримавши за них мізерні копійки, яких вистачало лише на кілька днів судомного існування. Разом із готовальнями пішов срібний кишеньковий годинник його діда, дорогоцінний швейцарський хронометр, подарований батьком на захист дипломного проєкту, і теплий зимовий плащ із кашеміровим коміром.

Тепер він ходив у старій, заплямованій болотом болоньєвій куртці з чужого плеча, яку купив у секонд-хенді, й постійно кутався в розтягнутий сірий светр із протертими ліктями.

Проте найстрашнішою була деформація його розуму. Його інтелект, позбавлений реальної роботи, не згасав — він викривлявся, створюючи вигадливі, хворобливі конструкти для виправдання власного падіння.

Давід годинами сидів біля кривого журнального столика, накритий брудним пледом, і шкрябав на звороті старих шпалер плутані, хаотичні схеми. Це були не креслення будинків. Це були графіки його «хімічної залежності», які він намагався обчислити за допомогою векторного аналізу. Він малював лінії «навантаження на психіку», розраховував «кофіцієнт стійкості відмови» і переконував себе, що кожне нове вживання — це не слабкість, а виважений експеримент із вивчення меж людської витривалості.

— Мені просто треба дорахувати коефіцієнт... — буркотів він собі під ніс, шкребучи залишковим олівцем по паперу. Його пальці, вкриті дрібними порізами й синцями від невдалих ін'єкцій, дрібно тремтіли. — Якщо я знайду точку рівноваги між дозуванням і періодом розпаду, система стабілізується. Людина може функціонувати в будь-якому середовищі, якщо розрахувати вектор...

За цими розрахунками ховалася проста, жорстока правда: він більше не міг встати з ліжка без чергової порції отрути. Його передпліччя, де під недбалими пов'язками затягувався рубець від ножового поранення, перетворилося на суцільний синє-червоний набряк.

Юліана сиділа напроти нього на низькому табуреті біля вікна, згорнувшись у старе пальто.

Її стан за цей місяць змінився дивовижним чином. Фізична ломка, яку вона перенесла під наглядом діда Петра в Денишах, минула. Її організм, хоч і виснажений роками отруєння, поступово очищався від найгострішої хімічної залежності. Гарячкове марення відступило, залишивши замість себе крижану, пронизливу й жахливу чіткість сприйняття.

Вона дивилася на Давіда й відчувала, як усередині її грудей усе стискається від невимовного, божевільного жаху.

Вона бачила він ньому власне відображення. Те потворно зламане, засліплене маренням створіння, яким вона була ще пів року тому в притонах Ігора. Вона впізнавала кожен його жест: гарячковий погляд, озирання на кожен шерех за дверима, це постійне шкребіння пальцями по колінах, і головне — цю фатальну, самовпевнену брехню про «контроль над ситуацією».

Але якщо Юліана падала з самого дна суспільства, не маючи під ногами жодної опори, то Давід летів у цю безодню з високої вершини людської гідності, освіченості та морального авторитету. І від цього його падіння здавалося набагато нищівнішим і страшнішим.

— Давіде... — тихо мовила вона. Її голос, позбавлений колишніх гарячкових ноток, лунав рівно й сумно. — Перестань малювати. Там немає жодних формул. Там просто сіра папір.

Давід рвучко підвів голова. Його звужені зіниці впилися в її обличчя із люттю пораненого звіра.

— Що ти розумієш у розрахунках?! — викрикнув він, хриплячи від роздратування. — Ти художниця-недовчена! Ти дивишся на світ через плями фарби! А я будую систему! Я розраховую, як втримати наш стан у межах норми! Без моїх розрахунків ми б давно вже опинилися на вулиці або в мозі!