Розділ 7. Червоне й біле

Напівтемрява кабінету зі старим чорним каміном здавалася майже стерильною порівняно з кривавим хаосом покинутої «сталінки». Крізь вузькі щілини між дерев'яними щитами, якими були забиті високі арочні вікна садиби, пробивалося косе, блідо-жовте проміння. У ньому повільно кружляв вапняковий пил, змішаний із дрібними волокнами старої деревини. Повітря було холодним, але сухим. Згарище минулого залишилося десь там, за цегляним парканом і забитими ворітьми, у туманних провулках біля Малої Бердичівської.

Давід стояв біля каміна, притулившись лобом до холодної мармурової полиці. Його ліве передпліччя, туго затягнуте шерстяною пов'язкою, відгукувалося пульсуючим, гарячим болем при кожному русі пальців. Він чув, як на шкіряному дивані важко, з уривчастим хрипом дихає Юліана.

Вихід із квартири й кидок крізь ранкове місто забрали в неї останні сили. Лихоманка поверталася. Організм, позбавлений чергової дози хімічного отруєння, вступав у найважчу фазу самоочищення — фазу, коли мозок і нервові закінчення починають буквально випалювати самі себе зсередини.

Вона раптово заборсалася на дивані, стягуючи з себе ковдру. Її обличчя вкрилося великими краплями піту, що скочувалися по блідих щоках до скроней.

— Давід... — витиснула вона скрізь зціплені зуби. Голос був настільки слабким, що більше нагадував шелест сухого листя. — Пече... кістки пече... Ніби хтось усередині кислоту залив...

Давід миттєво опустився поруч із нею на коліна. Він поклав долоню їй на лоб — шкіра знову палала, мов розпечене залізо.

— Стерпи, Юлю. М'язи очищаються. Це треба перележати.

— Я не можу... — вона схопила його за відворот светра, і її брудні нігті впилися у тканину. — Нахилися... слухай мене...

Давід нахилився нижче, відчуваючи її випалююче, уривчасте дихання.

— Ігор... він не зупиниться, — шепотіла вона, гарячково обертаючи очима, у яких знову спалахували спалахи марення. — У нього є люди на Польовій... і на Мальованці... Вони знають усі занедбані будинки... Вони перевірять об'єкти... Вони перевірять твої креслення...

— Звідки вони знають про мої об'єкти? — очі Давіда звузилися.

Юліана гірко, хрипко розсміялася, і цей звук перейшов у тривалий, сухий кашель.

— Ти думаєш, ти один такий розумний? Інвестор... твій Михайло Сергійович... Він же не просто так дає гроші на ці садиби... Він будує сауни й закриті клуби для «своїх»... Ігор працює під тими самими людьми, які фінансують твоє бюро... Світ набагато менший, ніж ти малюєш у своїх альбомах, архітекторе... Усі лінії зводяться в один вузол...

Ці слова впали на Давіда, мов важка бетонна плита.

Він застиг. Система, яку він вважав чистим мистецтвом і простором для створення краси, виявилася лише фасадом для тих самих кримінальних грошей, які отруювали життя Юліани. Михайло Сергійович — поважний меценат у дорогому пальті — виявився просто верхньою ланкою того самого харчового ланцюга, на дні якого знаходився Ігор із синім «Опелем» та закривавлені хлопці з залізними трубами.

Геометрія ідеального світу остаточно розпалася на отруйні уламки.

— Якщо це так... — повільно мовив Давід, і в його голосі прорізалися нотки такої жорсткості, якої він сам від себе не очікував, — то ми міняємо правила. Вони чекають, що ми будемо ховатися й чекати на розправу. Але я не збираюся грати в їхній захист.

Він підвівся, підійшов до свого рюкзака й дістав звідти все, що вдалося забрати з квартири: готівку, жорсткий диск із архітектурними кресленнями, а також робочий блокнот, куди протягом останніх двох років він записував усі деталі, кошториси, прізвища замовників та субпідрядників по кожному об'єкту в Житомирі.

Давід розклав блокнот на мармуровій полиці каміна. Сторінки були вкриті дрібним, акуратним почерком, схемам зв'язків та номерами телефонів.

Він згадав слова провізорки з цілодобової аптеки, згадав холодні погляди нападаючих і ту абсолютну безкараність, з якою Ігор стояв у його під'їзді. Вся їхня сила трималася лише на тому, що їхні жертви мовчали, а суспільство відвертало очі, вважаючи наркоманів сміттям, яке не варте співчуття.

Але якщо витягти цей бруд на світло — якщо показати, як гроші житомирських меценатів перетворюються на шприци та розтрощені долі у темних арках, — фасад впаде. І він впаде разом із тими, хто його тримає.

Наступні три години Давід працював без відпочинку.

Він дістав свій ноутбук, який встиг захопити з дому, і підключив його до портативного акумулятора. В садибі не було інтернету, але на жорсткому диску зберігалися сотні сканованих документів: неофіційні кошториси, акти виконаних робіт, подвійні відомості про готівкові розрахунки за будівельні матеріали для садиби на Малій Бердичівській, які йому передавав особисто Михайло Сергійович.

Для звичайного спостерігача це були просто цифри та будівельні терміни. Але для Давіда — людини, яка прораховувала кожну гривню в кошторисі, — це була чітка, математично доведена схема відмивання грошей. Грошей, здобутих на роздрібній торгівлі важкими речовинами через мережу Ігора.

Юліана тим часом поринула у тривожне марення. Вона то плакала, кличучи матір, то намагалася зірватися з дивана, стягуючи з себе пов'язки. Давід щоразу повертався до неї, напував водою, протирав її мокре лоб чистим рушником, притискав її тремтячі руки до шкіри дивана, поки напад не минав.

— Стерпи, Юлю... — тихо казав він, дивлячись у її змарніле обличчя. — Стерпи ще трохи. Вони більше нікого не зламають.

Близько другої години дня з боку саду почувся шелест мокрого листя.

Давід миттєво згорнув ноутбук, схопив залізний молоток і безшумно наблизився до арочного вікна, заглядаючи крізь щілину між дошками.