Розділ 4. Тріщини в фундаменті

Тиша, що наступила після відходу Ігора, була отруйною. Вона не принесла розрядки чи полегшення, а лише заповнила простір важким, нудотним передчуттям. Давід продовжував сидіти на холодній підлозі передпокою, спираючись потилицею об облуплені двері. Його пальці все ще дрижали від адреналінового викиду, а в скронях пульсував молот. Він дивився на залізну лінійку, що лежала поруч на паркеті, і вперше у житті відчував свою повну, беззастережну беззахисність перед жорстокою реальністю, яку він так довго ігнорував.

Зі спальні знову донісся хрипкий, здушений стогін.

Давід насилу звівся на ноги. Коліна хруснули в глухій тиші квартири. Він повільно переступив поріг спальні.

Юліана лежала на підлозі поруч із ліжком. Вона стягнула за собою ковдру й зараз намагалася заповзти у вузьку щілину між матрацом і стіною, ніби шукала там порятунку від болю, що шматував її тіло. Її обличчя в блідому світлі вуличного ліхтаря здавалося маскою мерця: вилиці загострилися ще дужче, брудне волосся прилипло до лоба, а з розкришених губ стікала ниточка запеченої крові.

— Юлю... — Давід опустився поруч на коліна, обережно торкнувшись її виснаженого плеча.

Вона сіпнулася, мов від удару струмом, і згорнулася у ще тісніший клубок.

— Він іде... він уже в під'їзді... — прошепотіла вона. Її голос зламався на хрипке, сухе сопіння. — Я чую, як скриплять його черевики... Давід, він забере мене... Він віддасть мене хлопцям на Польовій... Вони будуть знущатися...

— Він пішов, — тихо, але максимально виважено мовив Давід, обережно просуваючи руки під її спину та коліна. — Його немає. Чуєш мене? Я прогнав його.

Він підняв її. Тіло дівчини знову було гарячим і одночасно заціпенілим від м'язового спазму. Вона не мала ваги, але її судоми створювали дивний, хаотичний опір. Давід поклав її назад на ліжко, накрив ковдрою і сів поруч на край матраца.

— Ти з брехав йому... — раптом витиснула вона скрізь зціплені зуби, вперше за довгий час подивившись йому прямо в очі. У її погляді пробився тонкий промінь тверезості — страшної, пронизливої свідомості людини, яка знає ціну кожному слову у цьому темно-сірому світі. — Ти сказав про синій «Опель»... Ти сказав, що піднімеш розголос... Він не вибачить цього. Ігор ніколи не пробачає тиску. Він повернеться не сам. Він приведе з собою таких, для кого пробити людині голову — це просто робоча рутина.

— Нехай повертається, — відповів Давід, витираючи рушником її мокрому від поту скроні. — Я не віддам тебе йому.

Юліана гірко, майже беззвучно розсміялася. Цей звук більше нагадував скрегіт сухої гілки об скло.

— Навіщо? Навіщо ти це робиш, Давід? — вона повернула голову, і з її ока витиснулася одна-єдина прозора сльоза, залишаючи чисту доріжку на брудній щоці. — Я ж для тебе ніхто. Чужа наркоманка з вулиці, яка винесла з власного дому все до останньої нікелевої ложки. Я помру — і світу стане тільки легше. Моїй матері стане легше. Сусідам стане легше. Навіть Ігорю стане легше, бо він просто спише цей борг у збитки... Навіщо ти стаєш між ним і мною?

Давід мовчав. Він дивився на свої руки — долоні були покриті дрібними подряпинами від її нігтів, на зап'ясті вимальовувався темний синець. За вікном повільно сіріло. Житомир прокидався від мокрого жовтневого сну.

— Бо якщо я віддам тебе йому, — повільно мовив він, — то в моєму світі більше не буде жодного сенсу. Я буду будувати красиво відреставровані будинки, прораховувати точні геометричні лінії, але всередині кожного з них буде жити боягуз, який злякався одного покроку на сходах.

Близько восьмої ранку стан Юліани трохи стабілізувався. Виснажений організм віддав останні сили лихоманці, і дівчина провалилася у глибокий, важкий сон, що більше скидався на непритомність. Її дихання вирівнялося, хоча залишалося частим і слабким.

Давід мав піти. У нього на дев'яту ранку була призначена важлива зустріч із головним інвестором проєкту реставрації садиби поблизу Малої Бердичівської. Скелет його звичайного, професійного життя вимагав присутності. Скасування зустрічі за годину до початку створило б підозри й зруйнувало б тій крихкий авторитет, який він будував останні роки.

Він діяв гарячково й швидко. Спочатку пройшов по квартирі й сховав усі гострі предмети: кухонні ножі, важкі металеві рейсшини, ножиці, навіть скляні пляшки з-під мінеральної води. Він знав, що під час повторного нападу абстиненції людина у стані психозу здатна завдати шкоди як собі, так і оточуючим. Потім налив у декілька великих кружок кип'ячену воду із цукром, залишив на тумбочці біля ліжка пластинки з пацетамолом та антибіотиками, які вдалося купити вчора.

Перед виходом він підійшов до вхідних дверей. Вони здавалися йому тепер дивно картонними. Звичайна сталева коробка, два стандартні замки, які досвідчений злодій чи силовий патруль відчинить за лічені хвилини.

Давід замкнув двері на всі оберти ключів зовні, перевірив ручку й швидкими кроками спустився сходами.

На вулиці вирувала осінь. Холодний, колючий вітер гнав змоклі листки клена по вогкому асфальту. Житомир жив своїм звичним, буденним ритмом: люди поспішали на роботу, штовхалися біля дверей маршруток, купували гарячу каву у кіосках біля зупинок. У цьому світі не було місця для ломки, кримінальних розбірок та страху за власне життя. Але для Давіда цей світ тепер здавався чужою, пласкаю декорацією. Він йшов крізь натовп, відчуваючи себе фантомом, чия реальність залишилася за замкненими дверима триповерхової «сталінки».

Зустріч відбувалася у невеликому, затишному кафе в центрі міста.

Замовник — огрядний чоловік років п'ятдесяти у дорогому пальті з норковим коміром — уже сидів за кутовим столиком, гортаючи роздруковані ескізи.